38
Ранком, вичищаючи гній в поросяти, Андрій прикинув, скільки вдасться вторгувати на м’ясі, і дужче розлютився, шибонув каблуком вогке рильце, що порохкувало, тицялось до ноги, вимагаючи теплого варива, далі дошками з ящиків підлатав парканець, біля підгнилих стовпів увігнав тесані пакілки, алюмінієвим дротом примотав їх до плоту, щоб не колихалися вітром.
Мати по-суботньому поралась в хаті, на поле не йшла. Ступивши до сіней, Андрій вдихнув запах сироватки і житньої муки, побачив одсвіти полум’я на челюстях печі, змиту підлогу, пухке зійшле тісто, що пухирилось у довбаних ночвах, "получив мого листа, сину?", "нє, не бачив", "теї неділі послала, мусив би дойти", "видно, на пошті залежався", "спечу хліба домашнього, такого не купиш", "теперішні хазяйки не тямлять", "о, то хіба я вчора роджена, таке скажеш", "дайте корзинку, губ’як наберу", "така посуха стоїть, все повигорало в ліску", "вийду гляну, чого сидіти без толку", "ононо корбу змастив би, вищить, як на убой", "потім вспію", "одвик ти, хлопче, од хозяйства одвик"... Вогонь тріскотів у печі, зрідка факаючи димом, засинюючи на припіку ринку з обсаженими боками, бульбашилось тісто, мати, гримнувши кочергою, видобула із підпіччя обпавутинену кошівку, "оно скільки наткали на дощ", приставила коцюбу до стіни, вибрала павутиння і кинула в полум’я, подала синові кошика. Андрій помітив, як мамину в задирках руку, що простягувала кошеля, висвітило хижим зблиском павутинної паклі в печі.
Обвітрене сонце жахтіло в безхмар’ї, зелені ковальки-стрибунці злякано відпорскували від Андрієвих кроків, гасли зеленими іскрами, вітрюган здував випари степу, крізь обкущену безом огорожу на цвинтарі проглядали хрести в рушниках, ґрунтовка біліла між колихкого жита, небосхил бачивсь безкраїм, синьо прозоріла височінь, журно прозоріло серце, наповнившись світлом миттєвої печалі, "любов, народжена із жалю та остраху, миттєва і вічна, як подих", минуле й майбутнє бачилось без сум’ятної туги, дорога, однаково входжена до життя і до смерті, біло курилась між ранніх хлібів.
Спокій тривав малу хвилю; виднота знов гнітила, на збитих до голого бадилля чорничниках тьмяніли сухі в’ялі ягоди, ніде не видніли черені сироїжок, небо закопичувалося хмар’ям, суха яглиця й березове листя фуркотіли за вітром, гроза, здавалось, мала пришвидшити якийсь вихід. Між соснами він помітив колюх шешітки на невидимій павутині, рукою провів між золотокорими стовбурами, що вгору і вгору гнали живицю, чкурнув до пустки, "давно любились в цих стінах, підлога, затрушена отавою, пахла приворож-зіллям, давно приходили після танців до халупини, я першим ступав за поріг, присвічував сірничиною, чи не чаїться лихоманна душа, нетерпляче закурював, збувавсь безпричинного ляку, що десь поряд пантрує її батько, чув листопадовий шелест біліючої сукні і шерех дурманного зілля в кутку, де, скинувши босоніжки, вона ловкими пальцями розпускала тонюній, пов’язаний вузликом на талії поясок; батьків нареченої, — мати вчителька, батько агроном, червонопикий, мамулуватий, — обминав тоді стороною, за шкільним звичаєм боявсь відкрито курити перед майбутньою тещею, щораз перестрічаючи її на вулиці, м’яшкорив недопалка в кулаці, чув лінькувате "драстє", батько вітався по-військовому чітко, стискаючи за спиною кулачища; відродичались, от як забути цю гарячу круговерть?"
Привиділась Анна, хутко нап’ята на піску брезентова домівка, підмита першою бурею, "пустка краще боронить від негоди, вона мені рідна, проведе, виглядатиме здалеку", вперіщило градом завбільшки з добру сливку, луна буревійного стогону тирлувалась по закапелках струхлого житла, скраю вікон по калюжах танули сизі градини, безвихідь била на сполох у порожнечу надії, зрідка буря вмовкала, березове віття обвисало ганчір’ям, підлога дихала теплою парою в ліс, пустка, покинувши стіни, сиво буяла над світлом.
Зимній холод від покритого льодом подвір’я наповз до халупини, "душа, остючина на павутині любові, що тримало тебе над світом?", льодяне кришиво налітало крізь пройму дверей, по стежці пливла посічена зелень, одчахнуте гілля летіло з пуховою легкістю, берези круг хатнища безлисто зчорніли, світ спогодів раптово, як і похмаривсь, щез; трусили крилля та пробували голоси наполохані птиці, скапувала вода по жолобках уцілілого листя, земля клубкувала туманцем там, де недавно манячіли хрести; димувала просихаюча одіж, городніми стежками минув чуже обійстя, глянув на обнесене обаполами дворище, на причілок білоцегляної хати з верандою, куди на золоте полум’я задивлявсь вечорами, "не вона жила там, не вона гасила світло й вибігала на поріжок, біліючи зборками сукні з-під болоньєвої куртки, не її коси пахли отавою, любкою, не її куртка шелестіла дощем, коли опівнічний птах ухкав над пусткою і облітаюче листя шуміло повз вибиті вікна при вересневому низькому місяці".
Мати неголосно схлипувала на городі, де тичкова квасоля-витуха, степір’я цибулі, картоплиння, все пошаткувалось на січку, пахло окропом, очамріло викрикували півні, сусіди походжали голим чорноземом, бідкались, Андрій бачив важкі градини маминих очей, "горечко моє, горе, коли ти погіршаєш, скільки гарувала отуто, все псу в підхвістя, думала, заллє тебе, як курча", "переждав грозу на цигановому обійсті", "капець, города в розору пускай і сиди сиднем"; при хаті лежала зламана гілляка в зелепухах, Андрій подумав, що, напевно, це яблуня шелестіла сеї ночі, взявся за клямку, тепла кминна духмяність вмила лице, на столі під вологим утирачем випинались житні боханки, змиті від тіста ночовки тулились побіля печі, в закуті держаком вниз видніла пикна лопата, на припіку лежало чорне, з присмаленими пір’їнами крило, яким мати вигрібають попіл із кубашки; "викручусь, підроблю, вдома не кузня грошей" — думав без колишнього суніву.
День сплинув швидко, безмісячна темінь сльозила сумною живицею вікон, вітрище повривав дроти і селяни з полиць діставали згарки свічок, гасові лампи під чорним тріснутим склом.
39
Рідкі, яскраві в зеніті прокльовувалися зорі, просичений водою чорнозем шерехтів од дощових черв’яків; Андрій сидів на лавочці, смокчуче відчуття самотини відступило сьовечір; призвичаєний до пітьми погляд ковзав недалеко, підмічав, як одне за одним гаснуть сусідські вікна — настрахане стихією село облягається рано, як, черкнувши більмами фар тополині вершки, прогула попід гору машина.