Баба сахнулась, перечікуючи, доки вивалить юрмище, пристояла між рухливими стулками, мов маючи повітатись на порозі чужої оселі, двері розгонисто храпнули заплічну сумку, хтось, хіхікаючи, поглядав на затиснуту дужими кліщами людину, хтось, відкинувши голову, вивчав турнірні таблиці в "Спортивній газеті"; Андрій вивільнив сумку, бабця обіруч тисла його лікоть, божилась на криваві сигнальні вогні, "ой людоньки, пекло, живісіньке пекло, оно жахтить, оно що робиця, живе пекло", вдома Андрій вдихнув запах сигаретного диму й троянд у тонкій, з філігранною насічкою вазі, "Юрик забігав, хоче, аби ти допоміг яму в гаражі змурувати", Анна пила його примружем зеленавих очей, "Едя погиркався з Юлею, сказав, що рано дитину заводити, не прижився, не пустив корінці і так далі, одним словом Юлічка в трансі, реве, вони ж не розписані", Андрій хлиснув букетом по телевізору, "доки ці Юрики скотобазні тут шалатися будуть", "поясни, що тут такого, що аморального?", Анна повизбирувала на килимі пелюстки, звела очі, "ну, вдар мене, вдар тим букетом", "мені раз плюнути їм в’язи позвертати, але дитину ждем, потім як?", "легко кричати, а я беззахисна", на кухні Анна шухнула цвітини до сміттєвого відра, "думаю: може, аборт зробити", Андрій підніс долоню до світла, зубами вискуб колюхи, "а калікою тебе не зробить?", "тоді як жити?", "хоч до загсу йти?", "мабуть, потрібно", "поїду гроші вдома візьму на обручки, на вечорину, зарплата ж не скоро", "буду гарною жінкою, віриш?", "вірю, Ань, мушу вірити".
36
Баба, що бідкалася в підземці, "ой, людоньки, пекло", була матір’ю Анни та Лєни; позавчора її обліг сон: стадо плямистих свиней шубовснуло з кручі до пінявих вод, кувіщить, з оскаленими задертими рилами пливе за обрій, відтак воскресла воєнна пора, колій Терешко за задні ноги до сволока підвішує кабанця, мотузок шоркає об залізний гак, сіє в очі іржу, "ой мій милий оре, на шлях виганяє, молода дівчина жито дожинає, чи дожала жито, лягла та й заснула, козак з ума ізвів, дівчина й не чула", послинює мантачку і гострить ножа, паруючою в кварті кров’ю запиває щупку солі на язиці, білує щетинисту тушу, боронь Боже обсмалити соломкою, староста донесе німчакам "тепер же ти, доню, ні дівка, ні жінка, тепер же ти, доню, людська поговірка, аби ж ти жінка, чоловіка б мала, аби ж ти московка, москаля чекала б, аби ж ти вдовиця, пила б та гуляла", доспівує звеселілий перед свіжиною дядьора — баба прокинулась, обмостила ковдрою онуку, згадала дочок, згадала сина, "не перед добром лихе снище, ой нє, довідаюсь-но в город, сусідка корову вицяпне й малу догляне, авжеж".
В дорозі пригадувала небіжчика, лист його, "калини дуже кортить і гарбузяних, пражених на деці бубок, не вірте моєму гріху і сестру не склинайте, біда ж не ходить їдна", жаліла Лєну з безбатченком на руках, подумки сварила Анну за дівування, "за меї памняті хіба мали курви почет? візьми Павлючку безвуху, ото вміла любистку зварити на перваку, ото приворожувала паруботу й тихцем обродинилась, у виліску загребла мертв’яка, а по хуторі людям сняться плачі, мовляв, заберіть звідси, лисиці обнюхують свіжу землю, поховайте на цвинтарі, один пастух признався, що бачив Павлючку, — прикопувала під сосною мішечок, — громада за патлюги тягне суку до лісу, заставляє сплести коритце з лози, покласти дитину й носити по всенькіх селах: обдерті об соснове коріння пальці попухли, дідоводи й ті в спину плюють, лишилась Павлючка, як перст, піди пожалійся, "увернуло до хати четверо душ, один пужалном рушника з образа зняв, чоботи на ослоні тре, а я тюльку їм, ні корови, ні свині, тілько Сталін на стіні, другий грошей на позику править, а я тюльку їм, відпила з кварти води, третій уповноважений, ех коли не скипить, шукай готівку, знаєш, як нас карають, вплоть до сключєнія з партії, а я тюльку їм, ні кишей, ні голів не спльовую, отож добренний наїдок з цибулею, мене під руки та в погрібник, геть охляла, чую — півень сусідський ґвалтує на досвіток, чую, голова на прольотці гримотить сошем, а очі вже розклепити трудно, в діжці мочені яблука смердять, земляна цвіль забиває памороки, присипляє, по кутках щурі жаріють очицями, руку не здужу підвести, тільки чую крізь сниво: тепла шерсть лиже щоку, храпотять вуха, буцім перед Різдвом мати на голубці пелюсткує капусту", вік сім’ї не взнала, одна-но в посьолку безпутня чапіла, а теперечки скількох вибило з памняті, самій собі признатися срамно: зкурвилась Анна, коли не заглянеш, новий ґевал виходить із ванни, чухмарить волохаті в капках вологи грудиська і мокрими лапами заступачує підлогу до кухні".
Лєна здивувалася матері, за шалік допомогла зняти сумки з плеча, відхилила на кухні кватирку, "щось приключилося, мам? як поживаєте?", стара перехрестила колиску з онуком, дістала банку вишневого варення, пару десятків обмотаних газетою яєць, торбу молодої картоплі, сушені гриби в коробці з-під рафінаду, два загорнуті целофаном плескачі сиру, "фалити Бога, корівка дає молоко, отави хуру в людей відкупила... сон плюгавий приходив, думаю, може, послабли там і води ніхто не подасть", "борони доле, якось клигаємо, добра людина коляску подарувала, з пенсії пальтечко малому куплю, Анна харчі заносить, нехано на зиму квартирантів пущу, все ж копійка", "дивись, доню, тобі видніше", "ви надовго, мам?", "до завтра, все ж покинула на людей... сон анахтемський — може, з Анною щось", "заїдьте, хіба вкусить вас", "певно, бахура нового привела, не здужу бачити, і коли вона переказиться, ет, не вспію Івана одвідати", "я недавно була, бур’ян повисмикувала, калину геть пташки рознесли", "еге ж, причастилась його душа, тра поставити й чарку на проводи, пийне собі", баба заплакала, заворушила губами, щоб замолити страх від прокляття над родом після мученицької смерті сина, "кого знов воно засліпить?" — і сльози розтікались по зморшках, і Лєна бачила, як воскресають змілілі потоки дитинства, — з гіллястої вишні названий брат у пелену Анни жбурляє соковиті намистини, на веранді мати тре мукою качалку, розгладжує на вареники тісто, крізь друшлак сонце сіється на слоїк сироватки, на золоте від нагідок підвіконня, брат обламує липу, родина зносить до обійстя по парі гілляк, що густим білоцвітом нагадують крила на плечах, брат на вишках знімає з вил сіно, коліньми затрамбовує його під бантини, зубами вискубує будячиння з долонь, звісивши ноги з горища й, ляскаючи на спині ґедзів, що слідом за конячинами налетіли від лісу, "невже не простив мене з висоти липня, невже знов каратимусь, Господи?"