Час набубнявів чеканням; одного дня по дорозі з роботи Андрій вгледів штовханину при універмазі, купив синій шерстяний костюмчик із білою підпояскою, пхнув його до целофанової торби, передчуваючи, як радітиме Анна потрібній обнові; вона спершу куснула губу, далі метнулась кімнатою, зціпивши кулачки, "як ти додумався, остолопино?", "нормальна одіж, чого ти визвірилась", "не заведено загодя все скуповувати — прикмета дурна", "хотів порадувати", "ну й порадував, дякую", "на здоров’я"; вперше побачив її норовисте камінне лице, згодом у тиші смеркових вулиць подзвонив до Олега, що настренчив, яким автобусом їхати до його окраїнного провулку, Анна водила пальцем по склі телефонної будки, відмовилась їхати в гості, маючи спокійно гуляти щовечір.
35
Олег обіруч тис Андрієву п’ятірню, щиросердно сміявся, і худа його шия в застебнутій наглухо картатій сорочці нервово посіпувалась; при телефоні лежав людський череп, на купу книжок спиралась лопата в суглинному налипі по жолобку, на стіні висіла іржава з новим топорищем сокира, кагати запилюжених книг височіли по закутках, де меблями слугували три вигнутих крісла і розкладачка з квітчастим підбоєм.
Від протягу курява срібліла паркетом і жовто спалахувала при вікні, нагадуючи витрушену з лантуха житню полову; одне крісло займав художник Ігор, чіпкі, трохи скошені очі й недбале погладжування бороди виказували неспокій людини, роздратованої товариством, де її мало розуміють. Олег силоміць всадовив Андрія до крісла, "нехано зробим шукача благородних металів і вивтікаємо на Черкащину, о! накопаєм не лишень черепів та сокир", художник скубнув бороду, недобре всміхнувся, "забавки, забавки для забуття непотрібності — вас обікрали надією, скастрували після одного-двох нащадків, звели вік роду на самотньо-безвихідний цикл, ревність наплодила мільйони розщеплених молекул, сиріт, повій, алкашні, світ без сім’ї, без любові вироджується в тирловище", Олег потягнувся, "да, емансипація очоловічила жінок, відбила духовну потенцію до любові, а втрата милосердя призвела до вседозволеності, до всесилля, нема нічого дивного: світ приречений з військового, з демографічного, з екологічного боку, отож ненароджені вже покійники, земля цурається обтяжувати ними себе", "люмпен-інтелігентська сказотнява, не можу слухати, пішов я", "теж мені проповідник обнадійливого фаталізму, скажи лучче, що лінуєшся золото рити зо мною", Андрій відчував, що художник роздратований його присутністю, за рипом дверей порошини фіранкою запнули вікно, засіріли над скагаченою книжковою мудрістю; Олег, поправляючи окуляри на переніссі, стовбичив по груди в земляно— му диму, Андрій, двічі пчихнувши, мулявсь поміж тьмяної сірятини, між незвичних йому мудрувань, сплески пороху торгикали постать шукача козацького золота, "що привело до ледь знайомого чоловіка? до квартири в шпалерах барви дощу по синьовечірніх шибах — і тутай, і всюди, і знову, і вкотре будь мужнім визнати свою непотрібність, брак сили, щоб зрушити мури чужих турбот"; Олег потер руки, "лист від жінки прийшов і фотокартка, дітей не хтіла, хоч тупим серпом ріж, боялась припнути себе, перекладачем до військової частини подалась, за кордоном подвійна платня, пише, що тільки зара бачить справжніх мужчин, показати?", пил улігся кімнатою, голорамні без тюлю шибки затулились мішковиною ранньої ночі, Олег дотягнувся до конверта в чітких штемпелях, труснув його, виймаючи картку з надірваного боку, Андрій побачив п’ятьох офіцерів у розстебнутих кітелях, у картузах набакир, світлокосу заплющену жінку, що, відкинувши голову і мліючи в посмішці, ліктями опиралась на дужі чоловічі долоні, підвітрена сукенка відкривала породисті звабні коліна, "бідна, очі від щастя замружила", "навмисне, аби мене позлити, нехай собі", м’які лінії жіночого тіла виказували радісну впевненість, погляд, що прип’яв руки п’ятьох військових, через тисячі кілометрів гнітив чоловіка в самотній квартирі; Андрій віддав фотографію, "плюнь і забудь", "все одно оханеться, вона мене любить і я її люблю, однак набридаємо часом як партнери, — відпрацює, приїде, я дотоді скарб відкопаю, припру два портфелі грошви, задрібцює, як миленька, хіба це вперше", Андрій потягнувся, "якось череду пасли в жлуктичку, товар скубе пашу, а одна ялівка, суче вим’я, внадилась гречку підпасати, тільки-но в карти загуляєш, вже в шкоді, здається, товчись між худобою, ноги не носять тебе завертати, нє, рогом упреться і суне шкодити, ех, ми накинули кухвайчину на голову, сліпи закрили, давай дринами міряти, вона бутить, бігти не знає куди, а ми по здухах, а ми по ребрах, а будеш? півдня минуло — знов скак у гречку, скільки вб’єш, стільки в’їдеш... ти не рибак часом, — рвонули б на Десну", "нема часу, дні просиджую в Лаврській бібліотеці, матеріали по скарбах шукаю, дзвони, може, підпряжешся золото рити, подумай, а що?"
Будинки вмерзали в кригу зеніту, суцвіття ліхтарів сіяли дух бітуму, ґуми, Андрієві було спокійно від чужої недавно почутої долі, проте було й безпомічно від глибокого неба, від місяця, що одутло підникав на негоду; передчуття рідного затишку не залишало його в метро, світильники нагадували бичачі — соломиною надуті — міхурі, на ескалаторі обличчя, схожі на кулі світильників, пропливали донизу, випромінювали втіху, клопоти, пливли ескалатором, буцім гірським повноводим потоком, що вергає каміння, талу вершинну каламуть, і надсвічені бризки здіймаються вгору, і над шумою в прірві валує туман, — між валунів і порогів: плавба людей невпинною течією, що зносить донизу, донизу, де плотами на тихому березі їх підхоплюють електрички, "на котрійсь станції за ребристими тюбінгами, за синім бетоном, за просмоленими шиферними зонтами лопотить чорновода ріка, люди котять між побілених стін, зникають від просвіту до просвіту, і річище, шпали, вмуровані до бетону, блищить підземною, деінде просиченою водою", пероном задки розгублено дибала бабця з двома, перев’язаними шаліком, сумками через плече, поглядала на темний, мов засажені челюсті печі, тунель, звідки з навальним двигтінням виривалось солом’яне полум’я електрички.