Й Олелько так само крадькома, як прийшов сюди, повернувся. Дім стояв наглухо зачинений, як в облозі. Олелько знав, що його рідні дивляться знімовні-ши, крізь завіски, може не всі, але дивляться, але й вони не сміють вийти, як вийшли б іншого разу — це було б негордо, а їм важко було завжди бути негордими.
Дім стояв самотнщ і на одшибі, білий, зі стрункими колонами, з високим, пустельним балконом. Обіймав його, як зітх матері, шум старого каштана; може тільки він ще залишався вірний Рославцям. Може й він нечутно плакав, прочуваючи бурю, що зламає його росохаті конарі, нагне додолу ніжне й крихке гілля, прочував, що прийде невблаганний дроворуб, щоб його зрубати й викорчувати.
На східцях сиділа Мотря узявши голову в руки. Вона була б не спостерегла Олелька, коли б він не озвався до неї. Олелько дивився на неї: як змінилась, як знітилась! Залишались тільки очі, в яких вже не було нічого з зоренистих криниць. Вона глянула на Олелька, кволо посміхнулась і відвернулась. Олелько постояв і пішов далі, в сад.
Біля куреня, на колодці сиділа тітка Лара і дивилась на вогонь. Ранні яблука зсипувано з кошиків купою біля стежки; дід Сила і декілька дівчат напочіпки перебирали ці яблука і відкидали гнилиці. Дядько Сила був зосереджений, замислений як ніколи, на ньому був вже не той самий картузик, а торба бита мідяними бляшками при боці, навіть червона стрічка під коміром білої сорочки. Він повернувся з похорону і сидів, не звертаючи уваги на нікого, ні на Лару, ні на Олелька. На губі витлівала цигарка і Олелько намагався вловити його бубоніння:
...пугутькав пугач... поховай, поховай... я знав: "не повий" він пугутькав... Що ж, був чоловік і нема його, а попи покадили, покадили і пішли... Чортів пугач, спламени його, — напугутькав біду. Лавриче, спламе-ни і кабанів і панів... [лепська ж берданка у того череватого...]. А всеодно і його черви з'їдять, неодмінноз'їдять і всіх з'їдять, бо таке вже написано: з пороху ти вийшов і в порох, у твань, у пилюгу обернешся...
Дядько Сила не вгавав із своїм бубонінням, а собака, що лежав біля його ніг у постолах, вірними, заплаканими очима дивився на нього.
Ти знаєш, — сказала пошепки Лара, — що в нього поетова душа, у нашого дядька Сили. Чи не те саме сказав Горацій колись: Debemus morti nos no-straque...*)
Он як, безучасливо озвався Олелько. Тітка Лара сиділа холодна, камінна. Що ж, ти також виїжджаєш, тітко Ларо?
Твій батько сказав, що мені треба виїхати. Околиця начебто повниться найхимернішими, ідіотичними поголосками. Твоя мати вважає, що це я всьому винна. Дуже можливо, що ізза мене вся ця публіка, оті Сахни-Устимовичі, Білостоцькі, Монтовти можуть відсахнутися від нас і обложити Рославичі холодним ігноруванням.
Велика біда, засміявся Олелько, втрата невелика...
Але я таки виїду, тільки не до Фльоренції...
А куди?
*) Чи ж і я не мистець.
Не вгадаєш: до Толедо, в Еспанію. І не буду писати про кондотьєрів, — вона хитро прижмурила очі, — буду писати про Ель Ґреко, того несамовитого маляра, що малював своїх святих причинними, одержимими, невгомонними як ми з тобою, Олельку. А може живучи в його місті, я сама стану мистцем. Чи ж і я не мистець? Як казав Кореджо перед Рафа-елевою святою Цецилією... Anch іо son pittare*
А я завжди думав, що тобі більше до вподоби голландці чи фламандці — Рембрандт, Ван Дейк...
Ні, північ не по мені. Моя правітчизна — південь, Середземномор'я, а його серце Еллада. Ти ж знаєш, що наші пращурі прийшли сюди після розгрому на Косовому Полі у чотирнадцятому сторіччі з відти, з Дальматії...
— Але ж і твій Ель Ґреко неймовірно похмурий... Ні. він же з Криту, середземпоморець, тільки
душа у нього звихрена і полонена суворою Еспанісю. Крізь цю його суворість таки пробивається сонце немов крізь чорні, важкі хмари, які він так любив. Він повен суперечностей, цей Ель Ґреко, він не молитовний і не зовсім земний,' такий щось як ми з тобою, Олелько...
Може через те й життя наше, а твоє особливо, тітко Ларо, також таке суперечливе...
Сув'язь безнадійної жаги, ти кажеш правду — зітхнула тітка і підвелась, — ніколи не старайся наслідувати мене: я з пропащого, приреченого покоління, я на розстаях велелюдних, а у тебе шлях буде рівний...
Вона пішла геть, по стежці. Дівчата біля кошиків дивились їй услід і перешіптувались. Дядько Сила бубонів, Олелько ще лишився і дивився як він розворушує вогнище, що майже вигасало.
Напередодні драгуни таки прибули до Рославич (мабуть дядько Сашко таки посилав потайки по них вістовця). Але ніякого бешкетування не було. Люди помалу розходились з могилок, над якими шуміли могутні дуби.
Драгуни стояли кінно здовж дороги, на перехрестях, біля вітряків, велетенські, мовчазні. На списах тихо розмалювались жовті прапорці. Це були вершники 7-го Кінбурського драгунського полку. Люди не починали ніяких розмов з ними, та й драгуни не намагалися заговорювати, але ніякої ворожости не було: адже драгуни були такі самі люди як і всі інші. Автім похорон був на диво тихий, такий як і цей літній день. Згодом драгунам віддано на постій стайні і розміщено їх по хатах у селі. Молоді, огорілі в сонці офіцери зайняли декілька кімнат у флігелі на запрошення Василя Михайловича. Вони побували й у вітальні, соромливо представлялися, дзенькаючи острогами і тягнучи за собою важкі палаші, поводилися ввічливо та навіть влесливо. Ніхто, однак, не сподівався ніяких розваг. Офіцери знали, що в садибі жалоба.
...Тієї ж ночі погорів вщижський пан Богдан Немирич. Марево, багряне, аж криваве, було видно в Рославичах аж до світанку.
XXXIV
Дозрівали яблука, помідори. В саду вдруге скошено траву і сад стояв лунний, простірний, начебто оголений. Якщо б пригнутись, то можна було б бачити його з кінця в кінець. На тому дворі гуділа молотіл-ка; Василь Михайлович приходив запилений від чобіт до голови, увесь у сірявій пилюзі. Веселики на лугу і біля гаю, на галявині, де криниця, зібрались на раду; вони відлітали у вирій. Обрій торочився оранжево-золотим узліссям. Тихо й легко падало листя з лип і акацій у потемнілу воду ставів.
Рославичани виходили на "чугунку" — де був переїзд — на шосу і на залізницю, якою мчали потяги, не спиняючись на перестанках.