Олельків батько стояв на ганку й видавав останні розпорядження — він був господар і керманич ловів. За ним стояли всі три тітки, що разом з усіми збіра-лись і собі в ліс. Батько стояв, як звичайно недбайливо, одягнений, у свойому вируділому од сонця кашкеті, в старих чоботах, з рушницею на реміні й Олелько спостеріг, що й він став іншим у цьому гурті. Може він забув у ту хвилину про свої ваготи й клопоти, про свій кабінет і бібліотеку, може він став тепер тільки паном Рославич і їх лісів, прадідівських, одвічних. Може так як він тепер — колись тут, під цим каштаном і на такому ж кружґанку деревляного зру-ба, стояв його предок — товариш Буй-Тур Всеволода, чи князя Ґедиміна й соколи кружляли над його головою, сідали на його дужі рамена, кречети рвались до льоту. Може й він чув як радісно бурхає в його жилах дзвінка кров ловця й воїна й добре було йому серед тієї озброєної, гомінкої мужви, поміж такими ж гомінкими і смілими жінками, що як і все довкруги — сад, лани, луги й ліси, півонії під вікнами й шепшина на взліссі, й ставок у саду під липами й стривожені коні на пастовні належали тільки до нього й паном він був усього, що тут дихало, жило й раділо. И мимоволі, сам Олелько, дедалі все більше поєднуючись із тією громадою, з якої що лиш недавно міг би сміятись і бачити в ній тільки потворне, недолуге, миршаве, почував це стугоніння крови, шо раділа. Він ставав гордий за батька, що по княжому — стиха, але владно видає накази людям, гіршим за нього, відданим йому; він і сам підійшов ближче і ступив на ступінь ґанку, щоб бути ближче батька, щоб усі і в ньому пізнавали батька і його переємця, який може колись так само стоятиме на ганку й говоритиме, що найкраще взятися тепер до кабанів "кі-тлом", бо на картопляне поле вони вже третю ніч не приходять і нічні стоянки там нічого не дали, а кабани тепер ходять по лісі, шукаючи коріняччя шишок і вологи. Олелько глянув на Лару й вона сама — він це бачив прозоро — не згляділася, коли забула в цьому виході на лови про все інше. Бож що могло бути інше, коли зривались спочатку хриплаві, а дедалі рівніші й протяжніші зови рогів?
Мужам, на цій землі, в цій древній стороні, було дано сидіти на землі, боронити городищ, володіти смердами, що орали для них землю, іти на ворога або звіря. Жінкам була дана забава й честь родити цим мужам хороших синів, бути їм коханками, матерями й сестрами. Що могло б бути іншого під цим високим, синім небом, серед цих узгір'їв і лісового шуму? Навіщо було б полонити розум химерами? Навіщо було б іти наперекір одвічним призначенням — хіба на те далось життя, в своїй істоті завжди те саме, завжди тільки сув'язь повторяльностей? Кров окреслює стан, стан окреслює долю людини і коли зраджує все — кров не зрадить ніколи, бо кров це частки душі людини, барвлені найшляхетніше, бо кармазиново.
Роги ячали. Роги так давно не лунали в рославсь-кому подвір'і. Від них ішов відгомін у сад, під конарі струнких топіль і ген на луги, у яри, в гайдамацькі, у чорно-прохолодні, до тороків ліса, відгомін, повен туги за ще неданою перемогою; це було первинне гасло людини, що народжена володіти. Це було старовинне гасло вірного собі стану.
Василь Михайлович махнув рукою й ловці, доїз-жачі, наганячі-хлопці сідали на коней, засідали у вози — вже випито останню чарку "дишлового" й "стрем'янного". Ось там — у Прислинському гаю, що вирвався стрілою в довколишні лани, почне розходитись "котел"; один за другим ітимуть ловці тороком лісів — а їх там багато, один переходить у другий — Коничівщина, Стадниця, Вщижське урочище, Смідин-ський бір, Волянський яр, Козаччина — опояшуть ці ліси кільцем, а тоді посуватимуться в глиб їх, як з обвода кола до його осередка; рикаюча, кричуща армія гучків-хлопчаків, полошитиме звіря, він уходи-тиме все далі-далі від ловців і собак, аж поки віч на віч не зустрінеться з ними, оточений з усіх сторін нев-благаним перстенем і не стане з ним до останнього нерівного бою.
"Тітко Ларо — підійшов Олелько до тітки, що ставала в стрем'я; а що ж буде з Тріадом? Аджеж він в обсягу кітла?" Тітка здригнулась і сполотніла; може Олелько щолиш одволодав її, захлиснену, зачаровану, зранену як ланю цим нестерпним риком рогів. Й вона ще хотіла йти за ним?!..
XXVII
Серпом урізався місяць у верхів'я дубів. Богів шлях мерехтів просто над лісом, званим Козаччиною; на третьому порубі починалась дорога до ріки в густих очеретах — там дядько Филимон заставляв рибні язи. Либонь риба там виплескувалась срібна як відсвіт Чепіг і Борони, що залишались ліворуч. Довкола місяця стояла жовта, далека імла.
Филимон торкнув рукою Олелька і беззгучно посміхнувся, показуючи на галявину. Вона лягла між дубами в волозі й у цвинтарній, місячній тиші, вона була поросла великою папороттю. Й Олелько, стараючись проглядіти темінь, вирізнити зариси дерев і гостролезі провалля срібного відсвіту, побачив звірів, що йшли невеликим стадом. Вони йшли, похмуро нахиливши важкі рила, поспішали швидко, перебирали кріпкими ногами, вели за собою молодих і тихо рохкали. На галявині вони пристанули, тривожно озирались, сопучи, спробували рити гострими рильцями землю; це були дикі кабани, що вже переходили сполоханими, заікленими; шукали виходу з пастки. Може, це була тільки невеличка, відбита отара з того великого стада — Филимон облічав його на добрі десятки. "Стріляти?" Прошепотів Олелько й чув, що його шепіт вмер під піднебінням; було моторошно й з вологою, з ліса, летіли тучі комарів, що впивались у чоло. Дядько Филимон кивнув головою. Він був схожий на сича, на порослого мохом гриба, на царя Оха з риб'ячими ніздрями, з заячою губою, з насупленими бровами — стріхами. Шарахко смагнув тишу постріл, впав як у глибоку криницю, поміж темні стіни дубів, під їхні могутні конарі; впав і зойкнув луною, роздався, розбився на тисячі лун, на тисячі скалок — срібних, зелених, як око місяця, як мерехт Чепіг. Стадо здрігнулось, рохнуло, підняло вгору рила, повело ними — може блимнуло жовтими зікрами, але того ні Филимон ні Олелько не бачили, зашуміла листва, затріщав хмиз; дядько Филимон дав дублета, свинка кувікнула, але це вже було в утечі, в льоті, в шаленому продиранні через хащу. "Спудлували ми — засміявся лісовий цар Ох — ох і підло ж спудлували ми з тобою, паниченьку". Ще ляскала луна по закути-нах лісу. "Тепер у Козаччині їм нічого шукати, сказав Филимон; стадо їм у руки влетить у Смідинсько-му борі". Він вийняв з дубельтівки вистрелені патрони, дмухнув у дула, подивився через них на місяць. І вони пішли тропою, яку лиш дядько Филимон знав, через поруб, по зубчатих килимах папороті, крізь хащу горішника, ліщини, в глиб, у дівич-ліс Козаччину, що виходив над ріку.