Мариною Монтовт, а підкінеиь з панею Ольгою, яку теж довелось витягати з крісла силоміць. Й це була мазурка, що її вже не вміло втяти молодше покоління, це була мазурка — лебедина пісня віку, що минався, щоб ніколи не повертатись. ... Олелько вийшов на ґанок. Повз нього пройшла, війнувши пудром, фіялками, торкнувши його смаглим і повним рам'ям пані Лала й у пітьмі жахтіло, іскрилось її ненатле тіло, вона дивилась, але не пізнала його. Може вона була трохи п'яненька. Може це її був вік, безжурний павин вік, злотоперий, срібно-падний, вік — як вальс. Може завтра вже не буде його, не буде ні дзенькоту острог, ні стягненого білим офіцерським поясом стрункого стану, ні вікон в духмяний сад, ні зоренистої ночі під Купала.
Олелько пішов аж до воріт, алеєю лип, що сумовито шуміли, зливались з темно-синім небом. Здалека, разом зі смугами світел, плила в сад музика. Дедалі вона потахала, бо це ж врешті не був ніякий баль, ніяке свято, а просто — гостина. Що по ній Олелькові, навіть, коли вона така ненарочито-мила? Що йому по цих людях, що їх знає здавен, як і вони його, що йому з їх безжурного дозвілля?
На колодках гомоніли. Біля чвораків, над дорогою, завжди збіралися на посиденьки рославицькі батраки й парубки, навіть з'за шоси.
Цигарки вогненними нетлями пливали в пелехатій півтьмі.
— Не йдеш дивитись як пани балюють, Хведоре?..
Олелько знав цей насмішкуватий голос. Так до нього говорив завжди, немов з пошанівком, а може з погордою, Дмитрик, парубійко з хутора, що біля могилок.
Балюють, на те їхнього...
Мо завтра вже не пожирують...
Волковецький пан тут теж хизується — сказав, помовчавши Дмитрик; — на жнива дає вісімнадцять копійок удень...
— З його харчами...
— Харчі там! Бочку гнилих оселедців привезе в поле, харциз...
— Наш рославицький ліпший...
Всі вони добрі. Як сплять, то їсти не хочуть... Хвали мужика в полі, а пана в домовині...
У панів то тільки таким добре як той приблуканий монах. Як котюра лишень умивається... Артист, чортів син...
Всі ми артистами можемо бути, аби їсти давали...
— Та дарма його не годували б... Зареготались, а Олелько пішов геть. Майже без-
болізно, майже без гіркоти. Той світ за ворітьми був іншим світом. Світ за ворітьми, світ чвораків, колодок, там за шосою й далі-далі, аж у Межиріччя, був світом, що підводився з'хижа, як вовк на світанку, із логова. З ним був глум тієї ночі, засипаної зорями, що моргали, з ним була сила гудючої землі, змовницького шереху вишневих садків. Будинок в саду сяяв на узвишші, в кучерях саду. А село спросоння шелестіло, натомлене шкваром за дня. В хатах пахло чорним, житнім хлібом, вовтузились, бились в сліпі шибки мухи, кусючі мов змії. .
Зловісності, шо звисала марою над всією околицею, особливо поночі, потурало і чортовиння. Незабаром після Трійці, дід Сила божився, що повз його курінь, глупої ночі, ламаючи дерева і галуззячя, прогре-мів чвалом загін лицарів. Вершники були заковані в сталь, з мечами у правицях, з прапорами, що лопотіли на списах, у залізних шоломах, з-під яких виблискували хижі очиська, на велитенських конях. Той чортячий загін, мовив дід Сила, продудонів садом, повернувся на шлях до Гориня і щез.
В селі, де назагал не йняли віри всіляким теревеням діда Сили, на цей раз повірили. Закуті в сталь лицарі — це передвістя неминучої війни.
У Києві відцвітали каштани. Над Фундуклеївською вулицею і далі, до Хрещатика, нависала хмара, віщуючи передгроззя. Місто вмлівало в смажній спекоті, такій, яка споконвіку, від Батия, карало град Андрія Первозванного солодким вмліванням, пилюгою вулиць, що пнялись д горі, журливим дозвіллям неквапливих, одягнутих у білі сурдути, у солом'яних брилях, жителів взятих прохолодою Липків, задушливою дрімотністю привокзальної Безаківської, запиленною Жилянською та Маріїнсько-Благовіщенською. Тільки на Подолі, ближче до Дніпра, спекота начебто знітилась: над Дніпром, ближче до Ціпного моста, спека начебто вщухала. Під вечір на Володимирську гірку виходили гімназисти, студенти, полохливі, стрункі дівчата, взявшись попід руки, браві офіцерики, кадети, із штиками у портупеях. Пароплави на Дніпрі гуділи.
В кабінеті начальника жандармського управління київсько-волинського генерал-губернаторства Но-вицького сидів прокурор до справ виняткової ваги Стукалич, сам підполковник Новицький, чиновник для особливих доручень генерал-губернатора фон Пелікан, спеціяльний слідчий Онищенко.
На столі був теплий нарзан, від якого аніяк не ставало прохолодно: присутні обтирали чола хустинами від спекоти, шкіра на канапах кабінету тихо рипіла, прокурор Стукалич в'яло перебирав папери в папках, що накопичувались у справі під номером 567/1914.
— Доповідайте, полковнику, — втомлено сказав лисіючий, жовчний прокурор, — від мене вимагають точних справоздань у Петербурзі...
Полковник Новицький брязнув острогами. На його гладко зачесаному, майже прилизному волоссі з рівним поділом заграв відсвіт лямпи під зеленим абажуром.
— Зізнання арештованого державного злочинця Давида Ґольдберга кидають яскраве світло на справу вбивства адмірала Бірюльова, — почав полковник Новицький; — як відомо, Ґольдберга арештовано в потязі Одеса-Москва на станції Ворожба і під час обшуку знайдено в його багажі велику кількість зброї, тобто... десять гвинтівок, п'ять карабінів, двадцять п'ять револьверів системи Наган і Смітт-Вессон, ручні гранати в кількості трицяти штук, вибухового ма-теріялу три пуди, а також холодну зброю як кинжа-ли, тесаки та інше...
Полковник перебив монотонне читання протоко-лянта.
З'ясовано, ваше превосходительство, що зброя, яку перевозив Ґольдберг, призначалась для бойових загонів у Ліфландії в місто Нарву. Справу цю пощастило вияснити з допомогою особливої методи допиту арештованого.
Тихе переконування? — посміхнувся прокурор Стукалич.
Швидше логіка доказів безглуздости будь-якої революційної дії, ваше превосходительство. Арештований Ґольдберг людина тонкої душевної конструкції і неабиякого хисту робити власні висновки з переконливих антитез Дмитра Івановича Онищенка, нашого спеціяльного слідчого та й покірного вашого слуги...