Ці портрети — Єлисавети Олексіївни, Забрідного та інших представників безжурного сторіччя з перших днів дитинства діяли на Олелька як опирі. Він завмирав, лишаючись з ними на самоті і йому здавалось, що вони водять за ним своїми хижими очима або притьмом, не глядючи пробігав повз них.
Але були, однак, портрети, від яких не ставало моторошно. Навпаки, біля них можна було вистоювати і вдивлятися в них, щоб збагнути, в чому була сила і в чому рокованість зображених на них людей.
Портрет Данила Рославця, сотника переяславського, Василь Михайлович ще замолоду віднайшов серед старого мотлоху у Воздвиженському монастирі та запівдарма купив від ченців, хоч це був портрет одного з забутих ктиторів і борців за предківську віру. Безіменний майстер, що малював "парсуну", прикрасив її вгорі щитиком, на блакитному полі якого плив Лебідь — родовий герб Рославців, і це дало змогу Василю Михайловичу розшукати, хто був цей на перший погляд покірний і богобоязливий ктитор Воздвиженського монастиря, що склавши долоні, сумирно благав Всевишнього прощення своїх земних гріхів і провин. Але насправді, коли подивитись, був це муж, який знав чого хотів, незламний воїн-лицар, який не позичав нескореної сили духа і переконання у своїй правоті. Про нього не складано пісень і дум, як про Морозенка або Нечая, але був таки Данило Рославець одним із паладинів Богдана Хмельницького, чоло якого опалювали гармати та самопали під Жовтими Водами та Корсунем, осяював виблиск щабель під Пилявцями і Зборовом. Не посоромив він честі козацької, полягши мабуть під Берестечком або Охматовим. Славний був — як свідчать реляції сучасників, — тим, що зрікся привілеїв шляхетських і зразу ж, спочатку як посполитий козак, станув у лавах всенародньої революції 1648 року, щоб мечем прокладати шлях до утвердження Республіки Козакоукраїнської. Виявляв твердість і міць щодо ворогів, розум і невгнутість щодо зрадливих союзників, разом із най-знаменитішими мужами свого часу, вірно служив своєму народові, що як Прометей зривав кайдани неволі і в загравах битв ставав європейською нацією.
Олелька займав ще один із його пращурів. Його портрет висів у бібліотеці, між ятяганами і пістолями, мальований начебто самим Давідом. Це був молодий денді з видовженим обличям, з недбайливо пов'язаним краватом, з патлами чорнющих кучерів, що спадали на вуха. Проте й називано тоді таку зачіску "собачими вухами". Можна було б цього прапрадіда назвати красунем. В його допитливих очах жеврів розум, бистрість осуду, біля уст лягла глузлива риска. Це був Петро Рославець, на сьомому році життя записаний сержантом гвардії Ізмайлівського полку, який, вже згодом як юнак звернув на себе увагу імпе-раториці Катерини. Це могла б бути блискуча кар'єра; товариші гвардійці вже поздоровляли його як нового фаворита Семіраміди Півночі. Але Петрусь, не чекаючи дальшого розвитку подій, тієї ж ночі залишив Петербург у цивільній одежі і більше ніколи не повертався на батьківщину. Подейкувано, що його бачили в Парижі, коли штурмовано Бастілію, а згодом частенько в якобінському клубі. Існував переказ (так говорив Олельків батько), що Петрусь навіть вибрався комісаром Конвента в Одесу, щоб там садити "дерево свободи". Але його начебто піймано підступом і запроторено в Сибір, де слід його замели суворі пур-ги. За іншим переказом, він подався до Америки.
Ще один портрет був Олелькові близький до серця. Це був прадід Яким Петрович Рославець, замішаний у справу декабристів 1825 року. Олелько любив Петра Рославця, його усміхнені очі з найдивнішим, юнацьким мерехтом, його звихрену чуприну, його лорнет у довгих, владних пальцях. Прадід Яким був інший: там либонь не було присяг на штилетах, не було "дерева свободи", оте розросле і розлоге як каштан у садибі Рославаів, оте таємниче "дерево свободи", саджене якобінами-садівшіками по всіх усюдах Европи.
Декабрист Яким Пеірович був найближчий до всіх сучасних Рос.іавнів. З рам виглядало його спокійне, статочне. добродухе обличчя, яке либонь ажні-як не було страшне тиранам. Часто говорили, шо Оле.іьків батько Василь Михайлович луже подібний ло свого діла: саме тим. шо він здебільшого мовчить так, як мовчить портрет Якима Петровича. А проте було відомо, шо він був вістовцем, який мчав через снігом заметені просторами Полтавщини, щоб стати в рядах збунтованого Чернігівського полку і йти з ним на Київ.
Але про це говорилось швидше пошепки; ие були ще близькі часи. В батьковому кабінеті, у шафі з усілякими пам'ятками, подорожніми сувенірами, пожовклими листами і паперами, перев'язаними навхрест стрічками, між турецькими пістолями і кавказьким кинджалом, були кайдани, що дзвеніли колись на руках і ногах діла-декабриста, коли він карався в пустелях Нерчинська та Зерентуя.
І часто лежучи в своїй кімнаті, серед глупої ночі, поміж химерними юнацькими видіннями, Олелько передумував лавнозабуті епопеї своїх волелюбних пращурів, доповнював уявою те, що не збереглося ні в хроніках, ні в розповідях. Це були присяги на стилетах, друзів Дантона і Демулена, шо вмирали з гаслами "свободи, рівності і братерства", це був гомін революційного Конвенту, шо ладнав армії сан-кюлотів проти тиранів, не було таємниче і священне "дерево волі", шо його салили одчайдушні садівники по всіх кінцях світу. Цс були змовники, що виводили революційні полки на Сенатську площу, ие були полум'яні юнаки члени Товариства об'єднаних слов'ян, які вели свої бунтарські батальйони крізь грудневу хуі'у і заметіль ло Чигирина, де "сходить сонне свободи", щоб впасти під картачами тиранів або зависнути на шибениці...
... Капітан фрегату "Свята Євпраксія" прапрадід Олександр Федорович Рославець 2-ий, герой з-під Че-сми і Хіосу посміхався з рам до Олелька у простінку бібліотеки. Промінь ковзався по позолочених рамах, по стемнілому від часу мальовилі невідомого мандрівника митця. Моряк виглядав із рам рожевеньким, жартівливим дідком, однією рукою взявшись за золочений ефес шпаги, а другою тримаючи трирога. Історія його найбільше хвилювала Олелька і про неї в архіві була обширна реляція, складена ним самим. Хто був цей Рославець 2-ий, яку таємницю взяв із собою в могилу? Під час кампанії 1801 року, у водах Середземного моря фрегат "Свята Євпраксія" попав у якусь, для Олелька ще досі зовсім не з'ясовану до кінця халепу. Олелькові бо ізза його недолітності не давали читати згадану реляцію. Одного разу, потайки дібравшись до рукопису, він встиг прочитати тільки перші рядки, що так вкарбувались у пам'яті: ..."В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, Я, капітан 2-го рангу Олександр, син Федорів, Рославець 2-ий у відставці з правом ношення мундіра при шпазі, кавалер орденів Святия Анни 3-го і Юрія Переможця —4-го ступеня, бувши при повній свідомості і розумі, складаю свідчення як наступає. Першого Марта Року Божого тисяча вісімсот першого флагманський корвет "Андрій Первозванний" і фрегати "Вовк", "Святий Пантелеймон" і "Свята Євпраксія" одержали наказ у пристані Бріндізі підійняти якорі та прямувати в напрямі зюд-зюд-вест..."