Сонце застали знадвору два великі, росохаті волоські оріхи, а дещо далі — каштан, що розрісся на яких десять стовбурів. Він був химородний цей каштан. Він, неначе зелений змий, скрутився на землі, підвівся і простяг над будинком свої незлічені, покан-дзюблені і покручені туловиська. Це він і насичував вологою та прохолодою це крило будинку, простершись майже на увесь дах. Варто було його зрубати, бо він вже денеде трухлявів і таки заваджав будинкові, але не годилось — він був владарем цієї садиби.
Довкола каштана була лавка із запліччям і поруч-чями, тут могло засісти чимало люда, осьде споконвіку збирались всі Рославці, тут пили чай, варили варення, гуторили, всамітнювались, коли треба було, висиджували гуртом. Можливо, всі важливі рішення, всі сокровенні справи, вирішались тут, під каштаном. Він перетривав десятиліття, а то й більше, бо, за переказом, його посадила, чи швидше пересадила Олелькова прабабка, Єлисавета Олексіївна Росла-вець, що перевезла сюди це дерево вже чималеньким, разом з коріннями на волах з далекої Бакланів-ки на Стародубівщині. Ніхто, як розповідали старі люди, не вірив, що каштан прийметься, але таки прийнявся, та ще й як.
Ця прабабка, Єлисавета Олексіївна, була жінка великої кебети і фантазії. її портрет, мальований відомим Антоном Лосенком, до речі, земляком, разом з іншими, як казали з польська "контрефектами" всіх визначних з роду Рославців, висів у гостинному залі. Це була пуцулувата, мабуть надто дебела жінка, у мі-стерній височенній перуці, присипаній пудром, з мушкою під оком, з владним важким підборіддям, з достатньо оголеними плечима, що виступали з під парчевої сукні та з піни мережив як обточена могутня брила.
Обходячи родинну галерію, батько розповідав Олелькові сумлінно і з усіми подробицями про кожного предка і пращура, не втаював захоплення щодо одних і презирства та суворого осуду інших. Єлиса-вета Олексіївна у свій час була славнозвісною. Вона любила мандрувати по Божому світі і, вибравшись до Петербургу, везла з собою величезний обоз, власного священика з дяками, бандуристів. Та там їй не пощастило, бо матінка-цариня, тезко пращурки Єли-савети Рославень, імператориця Єлисавет Петрівна спалахнула заздрощами зприводу залицянь її прехорошого друга Олекси Розума до прабабки Єлисавети Олексіївни та, незважаючи на свою загалом добрячу вдачу, заборонила їй раз назавжди перебувати в столиці і з'являтися в Петербурзі.
Але Єлисавета Олексіївна бувала і в Варшаві і в Дрезні і в Парижі, куди прибула з неменшим обозом ніж у Петербург, разом з незліченним почтом слуг і покоївок, навіть з загоном комонних козаків, тільки без співаків і бандуристів, яких від неї звабив той самий чепурун Розум до своєї власної капелли.
Під глибоку старість, прабабка, нюхаючи з табакерки, розповідала, що на одному балі-маскараді у Версалі на неї звернув увагу сам всесвітній бабодур, король-коханок Людовик XV і наполягав, щоб вона прийшла на побачення з ним у Павільйон Оленів. Але не тільки інтриги маркізи Помпадурки, що заздрила українській красуні, але деякі інші міркування спонукали її не скористатись з любощів короля-джи-гуна. Вона чомусь швиденько виїхала з Парижа до Відня, але й там не забарилась, бо за богобоязливої ім-ператориці Марії Тереси та її синаша Иосифа обичаї в столиці Габсбургів не були такі вільні як деінде. Скільки було правди в тому, а скільки звичайного хизування — не відомо, проте після всіх цих подорожей і пригод в Петербурзі та Парижі [включно з якимсь нещасливим коханням], прабабка Єлисавета Олексіївна зреклася високого світу і сиділа до кінця життя серед лісів-борів на Стародубщині у ше більшому гаразді і добрі, ніж її тезко — імператориця
Єлисавет у північній Пальмірі. По ній залишилось одних суконь понад тисячу.
Проте, казав Олельків батько, прабабка не була прикрої, самодурної вдачі, хоч норову була крутого і нераз лупцювала пантофлем свого чоловіка, за вдачею сумирного та покірного. Кріпаків своїх вона не пригноблювала, з сусідами і підсусідками жила по Божому, хоч вони говорили, що це козир-баба, яку чорт на махових вилах приніс і краще її не займати.
Коли вона одного разу їхала на богомілля в Київ, на неї напали розбишаки і вона всіх їх постріляла з двох пістолетів та власноруч стримала шістерню коней з каретою, які понесли у глибокий яр, де всім був би кінець. Прабабка Єлисавета Олексіївна полюб-лювала грати в карти, у фараона чи в ланскне, і раз, за одну ніч програла три села разом з кріпаками та залишила після себе чимало боргів.
Олелько не любив цієї пращурки, вдивляючись в її портрет. Це було втілення Вісімнадцятого сторіччя з його безоглядністю, сибаритством, жагою жити будь-якою ціною і при цьому коштом інших. В очах Єли-савети Олексіївни була невгаваюча жага наживи, розкошування і гулянок. Вона розтринькала не тільки своє багатство, загарбане невідь-ким і від кого, але все добро і красу попереднього, лицарського сторіччя, яке понад усе цінувало суспільну справу. Вісімнадцяте сторіччя, не зважаючи на Єлисавету Олексіївну, яка врешті врешт була тільки жінкою, для нас, думав Олелько, було тільки суспільним капітулянством, зрадою всього того, за що боролись і вмирали сучасники Богдана Хмельницького.
Згадати б лише сотничиху Завісну, що висадила фортецю Бушу і сама згинула, аби не дати козацьку твердиню на поталу шляхті. Згадати б отих триста козаків-лицарів, під Берестечком, що мов спартанці Леоніда в Термопілях, загинули всі до ноги, а не здалися на ласку ворогів і не зрадили вітчизни. Це були справжні герої і лицарі, це були люди 17-го сторіччя; куди до них ледарям і гульвісам Гетьманщини 18-го віку.
Ось, наприклад, ще один прапрадід, увічнений в портреті в овальних рамах, нині полущеному та потемнілому, Федір Іванович Забрідний-Рославець, у 60-70-х роках 18-го сторіччя бунчуковий товариш, а згодом стародубський суддя. Це був добродій в кармазиновому жупані і атласному кунтуші, містерно гаптованому золотом. Подобу його невідомий митець віддав щиро, без прикрас. У добродія-судді було опасисте бурячане обличчя, вибалушені зікри, густий чорний вус та подвійне підборіддя. Батько говорив Олелькові, що за всіми дослідженнями родинної старовини, він переконався, що цей Забрідний-Рославець був першорядна свиня, просто кажучи, сучий син, яких так багато було в тодішній Гетьманщині. Царський вірний слуга і підлизник, він був сутягою та грубіяном, мав гарем з десятками наложниць-крі-пачок, та й вольних козачок, не гребував грабунками на битому шляху, наїздами на безборонних сусідів, лупленням шкури з підданих. Як суддя, завжди був на стороні багатіїв, які віддячувались йому солоними хабарями, а до того вславився разом з Ханенком, Маркевичем та іншими мочимордами своїм запеклим картярством та "діонізіяками". Адже в свойому щоденнику Маркевич, та й Ханенко частенько згадують свого побратима: "Гралисьмо в карти з ИМ Рослав-цем та зело попіяхом після цього". Завдяки трьом подружжям Забрідний-Рославець придбав ключі маєт-ностей на Сумщині і Полтавщині та на Правобережжі, спекуляціями загорнув чимало земельки на Поде-снянщині. Не багато з того залишилося для спадкоємців, бо як кажуть: "так пішло, як прийшло". Закінчив своє життя стародубський суддя нікчемно, так як і жив: його вбили, а краще сказати розшарпали на шматки, власні збунтовані кріпаки, відплачуючи за всі його кривди і злодійства.