Повернувшись додому, я поговорив з Рікардом і навіть не намагався приховати від нього правду. Він скипів і хотів було відразу рушити до Хіта з'ясовувати стосунки, але я його відрадив. Адже в нього не буде будь-яких доказів, і він виявиться в ідіотському становищі: Хіт, ймовірно, буде поводитися так, немов взагалі не розуміє, про що мова. Рікард спочатку комизився, сперечався, але зрештою погодився, що я маю глузд.
Заїждже сімейство прожило в мене на фермі днів п'ять, і кілька разів ми з Рікардом робили спробні виїзди, просто щоб спробувати щастя, але все було як і раніше. Переконавшись в цьому, ми знову покликали Берта й Джинго щоб порадитись. На той час пані Рікард трохи оговталась від зворуху, діти відчули смак життя на вільному повітрі, а що стосується пса, той безперечно поставив собі метою наздогнати й обгавкати кожного кролика, хоч скільки б їх знайшлося в долині.
— Трохи вище схилом є колишня ферма Чендлера, — додумався Джинго. — Там давненько живе ніхто, але вона в пристойному стані. Можна дещо підновити, й буде дуже зручно.
— Але я не хочу залишатися тут! — запротестував Рікард. — Не можу ж я й справді переселитися сюди!
— Хто сказав "переселитися"? — втрутився Берт. — Вам просто треба трохи перечекати. Прийде день, обставини зміняться, і ви вільно виїдете, куди захочете.
— Але моя робота!.. — вигукнув Рікард.
І отут слово взяла місіс Рікард. Неважко було здогадатися, що пригода подобається їй нітрохи не більше, ніж чоловіку, але в ній раптово прокинувся той практичний здоровий глузд, яким часом відрізняються жінки. Вона засвоїла, що їм доведеться на якийсь час залишитися в долині, й подбала знайти в такому повороті подій якісь переваги.
— А книга, якою ти вічно загрожував розродитися? — сказала вона. — От тобі найпридатніший випадок...
Це й вирішило справу.
Рікард поповештався ще трохи, начебто б збираючись з духом, хоча, далебі, все було зрозуміло й так. Потім він почав говорити про те, як добре в нас у долині: мир, тиша й ніякої марноти, тут, буцімто, лишень книги й писати...
Сусіди спільно підновили ферму Чендлера, а Рікард зателефонував у свою газету й під якимсь приводом попросив відпустку. Ще він послав лист до свого банку, щоб йому переказали його заощадження, і засів за книгу.
Очевидно, ні в телефонних розмовах, ні в листах він не дозволив собі й натяку на правдиву причину, чому залишився в долині, — та й правду сказати, це було б просто по-дурному. Так чи інакше, будь-хто не здійняв навколо його зникнення навіть найменшого шуму.
А долина повернулася до звичайних повсякденних турбот, і після усіх хвилювань це було несказано приємно. Сусіди робили за Рікардів всі закупівлі, привозили їм з міста крупи, цукор і всяку всячину, а іноді голова родини сідав у машину й здійснював чергову спробу вибратися на шосе.
Але зазвичай він сидів за столом і писав — і рік по тому успішно продав свою першу книгу. Ви, можливо, навіть читали її — вона називається "Прислухайтеся до тиші". Принесла йому чималі грошики. Правда, його нью-йоркські видавці трохи не схибнулися— все не могли второпати, чого ж то він завзято відмовляється висунути ніс з долини. Відмовляється від лекційних турне, відкидає запрошення на прошені вечори й обіди; якщо стисло: не приймає будь-яких почестей, що, здавалося б, саме й призначені авторові нашумілої книги.
І взагалі успіх не запаморочив йому голови. До тієї пори, як книгу надрукували, Рікарда в нас знали й любили всі від вчорашніх немовлят до старезних дідуганів, а він шанував усіх, крім, мабуть, Хіта. З Хітом він тримався підкреслено холодно. Вважай щодня він довгенько мандрував обширом долини — запевняв, що задля вправності, але мені здається, що саме під час прогулянок він склав більшу частину своєї книги. А іноді спиниться біля огорожі й заведе з ґаздою розмову про життя — так з ним, власне, всі в долині й познайомилися. Найохочіше він розмірковував про ті часи, коли зуміє нарешті вирватися з ув'язнення, і ми, траплялося, теж гадали, що, боронь боже, Рікарди нас і справді покинуть. Думали ми про це з гіркотою, тому що з них вийшли гарні сусіди. Напевно, в нашій долині дійсно є щось особливе, коли вона вже змушує людей повертатися до інших кращим своїм боком. Я вже казав — нам споконвіку не траплялися кепські сусіди, а чи багато хто може сьогодні похвалитися тим самим?
Якось, на шляху з міста, зазирнув я на хвилинку до Хіта побалакати, й, поки ми з ним стояли, на дорозі з'явився Рікард. З нього було відразу видно, що він будь-куди особливо не квапиться, а просто гуляє. Він теж зупинився, ми побалакали на різні теми, а потім він взяв та й сказав:
— А знаєте, ми вирішили звідси й не їхати.
— Ну що ж, прекрасно, — відгукнувся Хіт.
— Учора ввечері, — продовжував Рікард, — ми з Грейс почали, як звичайно, обговорювати, що будемо робити, коли виїдемо звідси. І раптом обоє запнулися, переглянулися і зрозуміли, що зовсім не хочемо кудись їхати. Тут такий спокій, і дітлахам тутешня школа подобається набагато більше, ніж міська, і люди навколо такі гарні, що про від'їзд і думати бридко...
— Радий чути це від вас, — відгукнувся Хіт. — Але даремно ви, в дійсності, сидите тут безвиїздно, треба б і струснутися. Звозіть дружину й дітлахів у місто, в кіно...
Оце й по всьому. Легко й просто.
Життя тече в нас як і раніше добре, можливо, навіть краще, ніж раніше. В долині всі здорові. Звичайна нежить і та тепер, здається, обходить нас збоку. Коли нам потрібен дощ, йде дощ, а коли потрібне сонце, то, природньо, світить сонце. Ми не розбагатіли — хіба розбагатієш, коли Вашингтон раз у раз втручається в фермерські справи — але живемо ми, гріх поскаржитися, стерпно. Рікард працює над своєю другою книгою, а я час від часу виходжу вечорами на ґанок і намагаюся відшукати на небі ту зірочку, яку Хіт якось показував мені багато років тому.
І все-таки ми не в змозі цілком уникнути розголосу. Вчора ввечері слухав я по радіо свого улюбленого коментатора, а він раптом, ні сіло ні впало, вирішив розважити спільноту на наш рахунок.
"Та годі вже, чи є на світі ця Єнотова долина? — запитав він, і за його питанням явно чувся ниций смішок. — Якщо так, урядові не завадило б у цьому впевнитися. Географічні карти наполягають, що така долина є насправді, статистика стверджує, що там ідеальний клімат і нема ні хвороб, ні неврожаїв — просто-таки молочні ріки й масляні береги. І околишні жителі всі як один упевнені, що долина існує, але, щойно хтось з офіційних осіб вирішить дослідити факти на місці, вона зникає, її не вдається знайти. Намагалися телефонувати за номерами, що зазначені за мешканцями долини — телефонні дзвоники не проходять. Спробували писати — листи повертаються до відправників під тим чи іншим приводом, винайденим у нетрях поштового відомства. А якщо ті, хто веде розслідування, вичікують у сусідніх торгових центрах, люди з Єнотової долини відсиджуються вдома й не роблять закупів. Припустімо на хвилину, що статистика не бреше, тоді владі, й дійсно, не завадило би поцікавитися, в чому справа, варто б вивчити фактори, що вирізняють цю долину, й поширити їх вплив на всі інші райони. Поки що ми не знаємо навіть, чи доходять до долини наші передачі, чи здатні радіохвилі проникнути туди, куди не проникають ні листи, ні дзвінки, ні посадові особи. Але якщо так, якщо є на світі Єнотова долина й хто-небудь з її мешканців слухає нас зараз, можливо, він не відмовиться подати голос?.."