— Але я їду вже чотири години, — сказав він, — і не можу знайти ні того шосе, ні іншого!
— Послухайте, — відповів я, — все, що вам потрібно зробити, це їхати прямо в будь-який бік. Тут просто нікуди звернути. Чверть години — і ви на шосе...
Я не приховував свого роздратування— надто вже все це безглуздо звучало. І крім того, я не люблю, коли мене посеред ночі витягають з ліжка.
— Повірте, я дійсно заблукав, — вигукнув він з розпачем. Мабуть, він навіть був на грані паніки. — Дружина перелякана до смерті, діти просто падають з ніг...
— Добре, — відповів я, — дайте лишень надягти сорочку й зав'язати волочки. Нехай вже, я проведу вас.
Він сказав, що прагне потрапити на шосе номер шістдесят. Я вивів свій ридван з гаража й велів йому їхати за мною. Може, я і був роздратований, але все-таки визнав, що треба йому допомогти. Він нам збаламутив всю долину, й що швидше він забереться геть, то краще.
Минуло, певно, півгодини, перш ніж я почав здогадуватися, що справа й справді нечиста. Півгодини — це вдвічі довше, ніж потрібно, щоб вибратися на шосе. Але дорога виглядала як звичайно, і взагалі навкруги не було чогось підозрілого — якщо не дивитися на годинник. Я поїхав далі. І через сорок п'ять хвилин опинився біля порогу власного будинку.
Як це вийшло, я і сам не міг уторопати, хоч убий. Я виліз з-за бублика й підійшов до машини Рікарда.
— Тепер ви зрозуміли, що я мав на увазі? — запитав він.
— Ми, схоже, ненавмисно повернули назад, — відповів я.
Дружина Рікарда здавалась близькою до істерики.
— Що відбувається? — повторювала вона пронизливим, верескливим голосом. — Хто-небудь пояснить мені, що тут відбувається?..
— Спробуємо ще раз, — запропонував я. — Поїдемо повільніше, щоб не зробити знову ту ж помилку.
Я поїхав повільніше. Цього разу мені потрібна була година— і проте я повернувся до воріт власної ферми. Потім ми спробували виїхати на шосе номер вісімдесят п'ять— і через сорок хвилин були там же, звідки рушили в шлях.
— Здаюся, — сказав я Рікардам. — Вилазьте й заходьте в дім. Зараз зміркуємо, де вам постелити. Ви переночуєте, а зі світанком, диви, й дорога знайдеться...
Я зварив кави й знайшов різного харчу для канапок, а Елен тим часом приготувала ліжок на п'ятьох.
— Пес нехай ночує на кухні, — порядкувала вона.
Я дістав картонний короб з-під яблук і вклав туди підстилку.
Пес був жорсткосмуховим фокстер'єром, чистеньким, маленьким і дуже кумедним, а діти — такі ж гарні, як будь-які інші діти. Пані Рікард, щоправда, знову зірвалася до нервовибуху, але Елен змусила її випити каву, а я просто не дозволив продовжувати розмову про те, чому їм не вдається вибратися з долини.
— При денному освітленні, — запевняв я їх, — від ваших страхів і сліду не залишиться...
І дійсно, після сніданку гості цілком заспокоїлися і наче вже не сумнівалися в тому, що зуміють відшукати шосе номер шістдесят. Вони виїхали без проводирів — і через годину повернулися. Тоді я знову сів у машину й рушив перед ними, й не соромлюсь зізнатися, що по спині в мене бігали мурашки.
Я уважно стежив за дорогою і раптом зрозумів, що ми їдемо зовсім не до шосе, а від шосе назад у долину. Я, звичайно, відразу загальмував, ми розвернулися і поїхали в правильний бік. Але хвилин через десять зрозуміли, що нас знову розвернуло. Зробили ще одну спробу — тепер ми буквально повзли, намагаючись помітити ту точку, де нас розвертає. Даремна праця — ми нічогісінько помітили.
Коли ми повернулися на ферму, я зателефонував Берту й Джинго й попросив їх під'їхати до мене. Вони у свою чергу спробували визволити Рікарда, спочатку поодинці, потім вкупі, але домоглися не більшого, ніж я. Тоді я спробував вибратися сам, без журналіста на хвості, й — що б ви думали? — вибрався без всіляких пригод. Шугонув на шосе номер шістдесят і назад за півгодини. Я вирішив, що крига скресла, й зробив нову спробу вивести машину Рікарда, але безуспішно...
До полудня ми з'ясували все цілком докладно. Кожний зі старожилів міг спокійнісінько виїхати з долини — кожний, але не Рікард.
Елен вклала пані Рікард в ліжко й дала їй заспокійливе, а я відправився до Хіта. Він зрадів мені й вислухав мене, але от же ж невдача: поки я говорив, мені все згадувався мій здогад, що він вміє розтягувати й стискати час. Коли я закінчив, він помовчав хвилинку, немов зважував, чи вірне рішення прийняв.
— Дивна це історія, Келвіне, — сказав він нарешті. — Начебто й несправедливо, що Рікарди замкнені в нашій долині проти власної волі. А якщо розібратися, для нас самих це щастя. Рікард збирався написати про нас у газетах, і, якби він здійснив свій намір, ми відразу виявилися б у центрі уваги. Сюди набігла б купа люду — інші газетярі, чиновники, розумники з університетів і просто цікаві. Вони зіпсували б усе наше життя, а може ще почали би пропонувати нам за наші ферми великі гроші— набагато більше того, що вони коштують насправді, — й занепастили б нашу долину. Не знаю, як тобі, а мені долина подобається як вона є. Бо нагадує мені... ну, у цілому миле для мене місце.
— Рікард може передати свою статтю телефоном, — заперечив я, — або переслати поштою. Для чого затримувати його тут, якщо статтю все одно надрукують?
— Думаю, що не надрукують, — відповів він. — Та ні, я цілком впевнений, що він не стане ні передавати статтю телефоном, ні посилати поштою.
Я їхав до Хіта готовий, якщо знадобиться, замовити за Рікарда слівце, але помізкував гарненько над тим, що почув, і не став ще чогось говорити.
Справді, якщо існує якийсь принцип або якась сила, що підтримують жителів долини в доброму здоров'ї, гарантують їм гарну погоду й взагалі полегшують життя, то, певна річ, всі інші на всьому білому світі будь-чого не пошкодують, аби роздобути таке чудо в своє урядування. Нехай це егоїзм, але я не вірю, що подібну засаду або силу можна розподілити так, щоб вистачило на всіх. І якщо комусь поталанило використовувати цю силу за своїми вподобаннями, то краще вже най вона залишиться на віки вічні тут, в долині, де виявила себе вперше.
І ще одне: якщо світ почує, що ми володіємо такою силою чи засадою і не можемо або не хочемо ними поділитися, всі затаять на нас злосливість, та й яку там злосливість, просто зненавидять нас, як лютих ворогів.