А коли б хто й знав або знайшов — однаково замок тоді нічого не допоміг би.
В кімнатці (це швидше якийсь льох) попід стінами навалено купою різне хатнє майно : масивні фотелі, оббиті чорною запиленою шкірою, старовинні канапи, навіть чайні сервізи й люстра — все це в безладді, перемішане й залишає вражіння якогось погрому, руйнації. В кутку принишкли пузаті скрині, оббиті іржавим залізом. А над ними, як охоронець від злих духів, що могли підняти руку на це добро, висить великий образ божої матері "Ченстоховської" в коштовній срібній оправі. Цей образ для Явтуха був великою святинею, і завжди старий із побожним тремтінням згадував і в думках постійно звертався до нього з молитвами.
Могильна тиша. Якось моторошно, навіть каганець пригнічено, полохливо залг потів і застиг.
Страшний сон приснився вчора Явтухові. Чує він: із брязкотом, із залізним скреготом відчинились двері в цю таємну схованку. Якісь чорні кошлаті люди з вогненними смолоскипами купою застряли в проході, рвуться вперед до панських скринь. Глухі, важкі вдари сокири ... Потім дим, дим, дим .. . Стривожений прокинувся вчора Явтух. Вчора ж він вирішив одвідати доручене йому майно. І от він прийшов сюди. І перше ніж перевірити, чи все ціле, старий із побожною молитвою опустився навколюшки перед образом.
Так я уявляю собі всю цю подію й певний того, що всі деталі, які я тут наводжу, дуже близькі до дійсности. Потім я сам усе це старанно перевіряв, свої власні спостереження порівнював з оповіданнями Марти, Лавріна та Мордуха Цукера, хазяїна пивної, де востаннє гуляв Ян (і про якого мова буде далі), і дійшов до висновку, що я майже цілком вірно змалював картину жахливої події, починаючи, так би мовити, з перших її кроків і кінчаючи апотеозом, при чому всі деталі логічно випливають із загального розвитку всієї драми.
Коли Явтух опустився навколюшки, він виразно почув чиїсь кроки. В ту ж мить його різануло світло від свічки, і він побьчив біля себе Яна. Тут скоїлась дика сцена, одна з тих сцен, що я підслухав її під дверима, коли Ян вимагав у батька сказати йому, де золото. Тоді ще мені здалося, що я зрозумів у чім річ і про яке золото йшла мова.
Явтух швидко підвівся з колін і, розчепіривши руки, пішов назустріч синові, ніби хотів затулити віл його ока ці пузаті панські скрині й образ у коштовних шатах. Ян хрипко засміявся й з усієї сили штовхнув старого в груди. Той мовчки, як обапіл, упав на твердий полусканий цемент.
Ян кинувся до скрині. Швидко він одбив замка й підняв віко. В ту ж хвилину старечі батькові руки знову простяглись до нього й схопили ззаду за спину. І тоді Ян ухопив важку, масивну тарілку й з розмаху вдарив нею батька по голові. Той упав, і кров густо залила його зморшки на обличчі.
Старий був іще живий, лише знепритомнів і через деякий час, коли Яна вже в підвалі не було, прийшов до пам'яти. Залишаючи за собою кривавий слід, він рачки, вершок за вершком, аршин за аршином, виліз, нарешті, на гору, на свіже повітря, витративши на це біля п'ятох годин. Тут сили його залишили, і він знову знепритомнів. Так він пролежав іще дві-три години, і тоді його знайшли дві містечкові перекупки, що поспішали на базар. Вони зняли тривогу й з допомогою інших перенесли пораненого на його ква-тиру. Це скоїлось трохи пізніше після того, коли до мене прибігли Марта й Лаврін і коли я вже знав від них про подію, в якій поранення Явтуха було тільки першим її і, може, навіть незначним епізодом.
Коли Явтух знову прийшов до пам'яти й лікар уже встиг перев'язати йому рану (до речі, дуже небезпечну), поранений раптом виявив якийсь неспокій і заворушив губами. До нього нахилились, і він ледве чутно попрохав покликати мене. І Коли я прийшов, старий лежав із перев'язаною головою на лавці. Він зразу ж — упізнав мене й рухом показав ^иені підійти й нахилитись до його губ.
Тоді я почув кілька слів, що їх було сказано ледве вловимим перервливим шепотом :
— Це мене Ян... син ... Там, у підвалі... знайдете... панське майно... що лишилось, приховайте... і нікому ... не кажіт. .. Може ...
Далі Явтух замовк і тихо захрипів. Щось клекотіло йому в, грудях, маленьке зморшкувате обличчя було бліде, аж синювате, і вже не нагадувало печеного яблука. Швидше воно скидалось на висмоктану, вимочену цитрину. Цей напівбожевільний панський пес до останньої хвилини своєї собачої душі пам'ятав про свого пана й про його речі.
Через кілька хвилин він умер.
IX.
Золота, звичайно, Ян не знайшов. Воно стало, мабуть, у великій пригоді самому панові, але срібні ложки, тарілки та кілька коштовних дрібничок наповнили Янів мішок. Забрати останні речі він не подужав.
Ян озирнувся. Батько мовчазно лежав біля стіни, якось чудно підгорнувши під себе руки.
"Забив" ! — майнула Янова думка. Огарок свічки догоряв, і світло нерівними блисками метлялось по стінах.
Мішок був важкий, і Ян із трудом звалив його собі на плечі. Іти назад із вагою було дуже тяжко — і в деяких місцях мішок довелося просто волочити за собою.
Тільки відчувши в своїх руках п'ять "червяків", Ян уперше подумав про те, що на цей раз йому таки пощастило вистежити батька й відкрити місце схо-
ванки лишків панського майна. І, коли темний "ділець" (хто він — залишилось невідомим), купивши за бізці-нок "оптом" увесь Янів мішок, зачинив за ним двері, вперше подумав Ян про те, навіщо ж йому потрібні були ці гроші, вбивство батька й нічне блукання. І тут же майнула думка, що п'ятдесят карбованців — це ж зовсім небагато для того, щоб зробити з ними щось надзвичайне, таке, щоб усі почули про це, навіть, щоб Ольга здивувалась і сказала: "Як? Це зробив Ян? отой Ян ?.."
Ольга !.. Ян затремтів і вирішив бігти до неї.
І він побіг сонними містечковими провулками, спотикаючись об засохле груддя й зачипаючи плечима похилі драні паркани. Але спочатку опинився він у пивній Мордуха Цукера.
Пивна з вулиці була вже зачинена — і Ян пройшов до неї з двору. Кілька повій пили пиво з іншими постійними відвідувачами цієї пивнушки. У згустках синього диму й хрипких вигуків прислуговував гостям сам хазяїн вертепу—> маленький горбатий чоловічок, швидкий і слизький, як в'юн, з лисим черепом і без жодних слідів рослинности на худому мавп'ячому личку.