7
Може, обличчя мого є карбований образ у тебе —
Вакхову зелень зніми, друже, з волосся мого,
Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам —
Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав?
Так, я тобі не пишу, ти знаєш — не признаєшся,
Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,
Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого
Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.
Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш:
"Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!"
Миле мені це чуття, та у віршах — правдивіший образ,
їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,
Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, —
Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, —
Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,
Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.
Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,
Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,
Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,
Щоб водночас із творцем згинули твори його, —
Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,
Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.
Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,
І переписують їх, і розбирають у вас, —
Нині прошу: хай живуть, дозвілля хай прикрашають,
Хай і про мене вони часом нагадують вам.
Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,
Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.
Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок
Так і не взявся: з-під рук твір мій забрали мені.
Не похвали, отже, — ласки прошу: якщо та, читачу,
Не гордуватимеш ним — матиму це за хвалу.
Шлю тобі ще шість рядків — аби під назвою книги
Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.
'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!
Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!
Зваж їх у світ не поет виряджав — при його похованні
Хтось таки вихопив їх — попелом стати не дав.
Змога була б — я сам шорсткуватий вірш би підправив,
Де там нерівність яка — все б я до ладу довів".
8
Глибоководні назад попливуть — од верхів'їв до моря
Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,
Зорі земля понесе, небосхил — зачорніє під плугом,
Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.
Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі
Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;
Що неможливим щойно здавалося — стане можливим,
Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, —
Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого
Помочі ждав я в біді — першого з-поміж усіх!
Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,
Так ізлякала тебе близькість чужої біди,
Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,
Навіть в останню путь приятеля не провів?
Дружби самої ім'я — святе й шановане всюди —
Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!
Що ж то за труд — того, хто впав, уражений громом,
Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,
Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,
Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить?
Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,
Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,
Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,
Глянути ще раз у цей справді останній мій день!
І на моє "Прощавай!", що його вже ніколи не вчуєш,
Наче відлунням услід відповісти: "Прощавай!"
Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, —
Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.
Може, різнило щось нас? У дружбі тісній не були ми?
Може, ті довгі роки нас не в'язала любов?
Не допускав я тебе у своє — і грайливе, й поважне?
Чи про твоє я не знав — і про поважне, й пусте?
Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти
Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!
Все це намарно пішло — вітрам морським на забаву.
Кануло в Лету усе, до забуття попливло?..
Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,
Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, —
Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,
Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;
Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,
Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.
Та, що ссати тобі свої груди повні давала,
Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.
В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,
Й за безсердечність твою я не судив би тебе.
Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі
Нашої дружби роки правди собі не дали, —
Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,
Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.
9
Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути
Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.
Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,
Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.
Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів,
Хмарні настануть часи — лишишся на самоті.
Бачиш: де крівля ясна — голубів там пурхають зграї,
А до зруйнованих веж птах ні один не летить.
Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,
Так — і друзі у дім, що до кінця зубожів.
Як за супутницю — тінь, коли всміхається сонце,
А не проб'ється з-за хмар, глянеш — і тіні нема,
Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;
Варто нахмуритись їй — врозтіч уся та юрба.
Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!
Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.
Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,
Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.
А як од грому здригнувсь — усі, налякавшись падіння,
Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.
Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться:
Від налітнбго вогню все по сусідству горить.
Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,
Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,
Верх справедливості й міри, — чи буде у гніві за те, що
Ти й до поверженого тепле чуття бережеш?
Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,
НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.
Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом
Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.
А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,
Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.
Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,
Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.
Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають —
Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..
Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.
Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.
Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,
Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.
Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,
Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.
І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,
То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.
І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,
То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець?
Я це одразу сказав, твій хист помітивши: "Друже,
Твій неабиякий дар сцени широкої жде!"
І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,
Лету чи мови птахів пророкував я таке:
Розум — за віщуна, майбутнє він прозріває,
З ним я — не треба прикмет — вгледіти правду зумів.
А що здійснилось усе — тебе й себе з тим вітаю,
Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.
О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло
Не виставляв я колись, а непримітно творив!..
Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,
Так легковажне моє шкоду мені принесло.
Втім, все життя моє — перед тобою: хоч подавав я
Приписи різні, та сам одаль тримався од них.
Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави:
їх і хвалити не варт — от собі жарти пусті.
Виправдань стільки моїх. Але чи аж так провинивсь я,
Щоб і прощення мені, поки живу, не було?
Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,
Гідно в дорогу рушай — гідно ступай до кінця!