4
Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,
Води схитнулися вже, захвилювались під ним.
Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори
Борознимо кораблем — смілості страх додає.
Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!
Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!
Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою
Висне — і з розмаху б'є різьблених наших богів.
Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,
Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.
Блідістю страх льодяний керманича видав: уже він
Сам не керує судном — здався на ласку його.
Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу
Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,
Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,
Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.
І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,
То повернуся туди, де я не смію вже буть.
Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,
Край італійський, куди вже нам нема вороття.
До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!
Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.
Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,
Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.
О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!
Досить того, що мене сам Громовержець скарав.
Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати
Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.
5
Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,
Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,
Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,
Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,
Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,
Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.
Знаєш, кому те кажу, ті спогади — замість імення,
Всі твої добрі діла — дороговказом тобі.
їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,
Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.
Знай же: скоріше мій дух розтане у порожнечі,
Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,
Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги
Переді мною, твою вірну, сердечну любов.
Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,
Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.
Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,
Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.
Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній
Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.
Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця:
Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.
Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив
Збройним рутулам до рук, слави б гучної не мав.
Як на живому вогні випробовують золото жовте,
Так лишень у біді дружби ціну пізнають.
Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,
Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,
Та загримить — і врозтіч усі; з того велелюддя
Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.
Все це раніше я знав — із давніх зразків, але нині
З власних бід я збагнув слів отих правду гірку:
З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє —
Іншим потрібне було щастя моє, а не я.
Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю —
Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!
І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,
Тим благородним чуттям збудите гнів божества.
Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар:
Любить її у своїх, цінить її — в ворогах.
Справа моя не важка: до змовників не приставав я —
Через свою простоту на вигнання заслужив.
Майте ж на оці справу мою: не проґавте нагоди,
Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.
А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, —
Знайте: бажанню його — сили не рівні мої.
Скільки на небі зірок, піщинок — на узбережжі,
Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,
Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,
Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.
Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.
Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!
Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене
Груди із міді були, голос трубою дзвенів,
Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами:
Сам неосяжний предмет був би над сили мої.
Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!
Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.
Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,
Час — великий, зате простір блукань тих малий.
Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,
Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.
Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,
Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.
Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,
Я ж од вітчизни пливу — скараний, гнаний, сумний.
Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,
То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.
Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає
Обрії світу, наш Рим — осідок влади й богів!
Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,
Я ж — од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.
Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,
Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.
Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,
Збройна богиня в боях побіч Улісса була.
Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,
Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.
Те, що він звідав, додай, — переважно одні побрехеньки,
В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.
Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,
Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,
Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що
З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.
6
Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,
Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,
Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,
Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.
Я до падіння близький, а ти мені — наче опора:
Те, що й досі живу, — в тому заслуга твоя.
Що голяком не зробили мене — то це та відігнала
Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.
Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,
Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,
Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,
Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,
Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,
Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.
Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла
З поміччю друзів моїх — чим я свій борг оплачу?
Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,
Тільки чи свідчення це матиме силу якусь?
Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,
Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.
От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,
То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.
Ти — поміж героїнь займала б місце почесне,
Ти благородством душі сяяла б серед усіх.
Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,
Може, ще від пелюшок — славні чесноти твої,
Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад
Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,
Стала для інших зразком — якою жона має бути,
Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять?..
Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!
Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.
Ту, що тримала мене, — снаги живої іскрину,
Врешті згасили таки біди, страждання мої.
Все ж, коли в тій похвалі — хоч відблиск давнього хисту,
То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.