Василина. Ніхто мене не може присилувати жити на хуторі.
Іван. Не в силі діло! Ти хочеш бути лікарем, — це хороші мрії; а чи можеш ти бути лікарем, про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікарь — лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це не легко... Тілько марно згаїш час.
Василина. Що ж то, я така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене вчили в гімназії?
Іван. Щоб не ходила у тьмі, а у світлі, щоб розумніща була!
Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою свойому мужеві, освіченою матір'ю своїм дітям.
Василина. Ха, ха, ха! Жінкою! Матір'ю!... Ха, ха, ха! Для цього не треба було кінчати вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків — я й багата, і вчена, побояться навіть сватати, та я й сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка іншої верстви — я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікарь...
Іван. То сама б женилась?
Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я — не хочу заміж.
Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права вчительки — вчи.
Василина. В селі?... Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказати, ні з ким душу одвести. Крізь сльози. Ні опери, ні театра!... Плаче. Училась, училась, і на-тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро й Михайло будуть жити в городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду!
Вийшла.
ЯВА VI.
Карпо й Іван, мовчать.
Іван, ходить по хаті. Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту й пересадять на инчдй. Помалу, помалу, воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям униз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!...
Карпо. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!... Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти й кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія й покинули! Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріхо, прощай, село, на віки!
Іван. Виходить: і не вчити — погано, і вчити — погано?...
Карпо. Ні, треба вчить, тілько не так.
Іван. А як по-твойому?
Карпо. Чого ти од мене захотів, є розумніші — нехай вони придумають.
Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю — я скоро візьмусь за діло.
Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти втомився й тілом, і душею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоровлі, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав у дисциплінарний баталіон.
Іван. Ха, ха, ха! А що ти думаєш?... Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізати своє серце — і раптом перемінився!...
Карпо. Олава Богу!
Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти — не знаю.
Входить Демид.
ЯВА VII.
Ті ж і Демид.
Карпо. Демид! Здорові були!— (Цілуються.) Дуже рад вас бачити.
Демид. Як поживаете?
Карпо. Спасибі! Живем серед натури, здається — натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо й, утомлені, разом зі сонцем одпочиваємо.
Демид. Радісно й мило так жити. (Пізнає Івана.) Іван?
Іван. Писарь корпусного штаба в запасі.
Обнімаються.
Демид, дивиться на Йвана. — Ой, як же ти перемінився! Ледви пізнав, а більше догадався!... І погляд не той, невеселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?
Іван. Чотирі місяці як вернувся, і ввесь цей час лежу та думаю: що робити? А ти вчителюєш?
Карпо. А як же, випускає неграмотних грамотіїв у світ.
Демид. Ну, вже й неграмотних.
Карпо. Сам, брате, вчився в сільській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого:
"На бєрєґу пустынных волн, стоял он дум вєлікіх полн!" [2] А через два роки зробився неграмотним!... Нема чого читать, а найгірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.
Демид. Одначе в вас он чудова бібліотека, а поговориш з вами, то думаєш, що скінчили вищу школу.
Карпо. То вже як брати почали вчитись у ґімназії, так і я з їх поміччю почав наново вчитись, і от за пятнацять літ мало-по-малу зробився грамотним!... Стрівайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на вчительські курси.
Демид. Я і приїхав на курси.
Карпо. Де ж тут курси?
Демид. У вас. Я приїхав повчитись.
Іван. Хіба й ти вже грамоту забув?
Демид. Ха, ха, ха! Приїхав повчитись хліборобству.
Карпо. Жартуєте?
Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї... Бачите, учителювати в сільскій школі і не працювати біля землі — прямо таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю у школі. На вакаціях учителі, здебільшого, робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і думаю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подати в земство проект, щоб при кожній було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю обробляти, щоб не дряпали її, як дряпають батьки, без системи.
Карпо. Чудово! Діло! Хороше діло! Ідея золота! Тілько вам треба буде самому всяку роботу робить, бо на малому хазяйстві не можна наймитів держать.
Демид. А, звичайно! Звичайно, самому, для того й приїхав, щоб робити.
Карпо. А на який строк?
Демид. Я думаю, що до Семена всі роботи пройдуть перед очима і скінчаться.
Карпо. Певно. Дуже рад, дуже рад такого робітника мать. То я вам заплатю у строк до Семена по вісім карбованців у місяць, на моїх харчах.
Демид. Що?
Карпо. Мало? Така ціна — більше не дам!
Демид. Я не розумію, за віщо ви хочете мені платити як строковому?