— Був колись! — вколов Івана Горовий.
— Нагадала баба дівера, що хороший був! — піддав жару Гнатенко. — Минулося, минулося, Іване! Треба було тобі не молодіти! А то лисина зникла, тепер нема чому шани віддавати…
Всі зареготалися. Водій автомобіля — юнак-француз з кирпатим веселим носом і рудим вихором на голові — зацікавлено обернувся до Леоніда і попросив перекласти, бо, як він висловився, веселощі, сміх — це перли, які, зустрівши на дорозі, обов’язково треба підняти. Леонід виконав його прохання. І тоді дзвінкий сміх водія вплівся в голоси космонавтів.
Високі естакади космопорту Франції зникали вдалині, танули в голубій імлі. Автомобіль, тримаючись на потужних пневматичних подушках над матово-чорною площиною дороги, майже з швидкістю гвинтових пасажирських літаків краяв тепле літнє повітря, яке, обтікаючи стріловидну машину, тоненько співало якусь мелодію. Водій, все ще усміхаючись, поглянув на своїх пасажирів, кивнув на екран портативного телевізора.
— Може, включити, мсьє?
— Давай! — озвався Діжа.— Та що-небудь веселіше, а то на триклятому Місяці нічого, крім каміння, не побачиш!..
На екрані виникло миловидне личко жінки-диктора. Осліпивши глядачів білозубою посмішкою, вона сказала:
— Сьогодні відкривається Виставка космічного живопису. Поспішайте!
Жінка махнула рукою, ніби знімаючи якийсь покрив. На екрані виникла перспектива зоряного простору, на тлі якого спалахнули яскраві слова:
РЕВОЛЮЦІЯ В МИСТЕЦТВІ!
НОВЕ СЛОВО ХУДОЖНИКІВ!
ВЕЛИЧЕЗНІ ДОСЯГЕННЯ АБСТРАКТНОГО ЖИВОПИСУ!
КОСМОС І МИСТЕЦТВО!
Знову з’явилася жінка-диктор, співуче промовила, кокетливо примруживши очі:
— Поспішайте, поспішайте! Будьте присутні при народженні нового!
Потім попливли кадри реклами. Леонід, що сидів біля водія, оглянувся на товаришів.
— Може, підемо, друзі, га? Як-не-як, а Міжнародна виставка! А то полетимо знову в небеса і не побачимо!..
— І жалкувати нема чого! — махнув рукою Горовий. — Я був на кількох виставках абстрактного живопису! Жах!
— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!
— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.
— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…
— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..
— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..
— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!
— Писав мені, — сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..
— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.
Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.
— Треба вам пересісти на колісне таксі, — сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..
Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:
— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!
Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.
— Егей! Таксі! Рятуйте!
Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.
— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?
— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!
— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.
— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!
Горовий ствердно хитнув головою.
— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу. Справжній людині приємніше відчувати себе рівним серед рівних, якщо навіть вона незрівнянно славетніша за мільйони інших…
— Еге ж, — додав Діжа. — Колись саме слава, виключність окремих людей відгороджували їх від мас або робили їх фактично одинокими. Такі люди могли оцінювати себе з позицій юрби, але історія розвінчувала їх ілюзії!..
— Ви не зовсім правильно кажете, мсьє! — обізвався водій таксі ламаною російською мовою. — Все залежить тільки від того, як почуває себе людина, яка вітає, і людина, яку вітають: Коли перший віддає шану, не обожнюючи кумира, а другий сприймає цю шану, як розуміння його заслуг, а не виключності особи, то я за величання героїв… Ви зрозуміли мене, мсьє?
— Зрозуміли! — весело відповів Горовий. — Це досить розумна формула, і з нею можна погодитись.
— Спасибі! А тепер скажіть, куди ж вам?
— Виставка Космічного живопису! Ви знаєте, де це?
— Знаю, — впевнено відповів водій. — Це недалеко від Лувра. Нова будівля…
Незабаром таксі зупинилося біля під’їзду великої, незвичайної на вигляд будівлі. Вона нагадувала гігантський кристал неправильної форми, всі боки якого виблискували в промінні сонця різноколірними прозорими пластинами, зробленими з синтетичних матеріалів.