— Чуємо! Поздоровляємо! — радісно відповіли з динаміка. — Давайте пеленг, виїжджаємо на всюдиході…
Через кілька хвилин космонавти вже стояли на піску Марса, спустившись з люка по металевих східцях. Горовий перш за все оглянув "Лілею" зовні. Корабель стояв на чотирьох упорах-дюзах вертикально. Стартувати назад буде прекрасно!
Курява, піднята вибухами, потроху розвіювалася, відкрився недалекий обрій. "Лілея" опустилася на невисокому горбі. Навколо розкинулися ріденькі смуги темно-синіх і фіолетових мохів та карликових дерев. Вони ліпилися на сонячній стороні рудих піщаних барханів і глиняних урвищ. Сонце стояло в зеніті, але тепло його майже не відчувалося.
Діжа поглянув угору, примружився, похитав головою.
— Поганенькі умови для життя… Щось не віриться, щоб тут знайшли розумних істот!..
Горовий зареготався, схопивши Діжу за плечі.
— А я думав, — крізь сміх промовив він, — що консервований Морж умер! А він, братці, ще озивається!
— Ну це вже не морж, а морженя! — докинув і собі Льоня.
Діжа удавано ображено одвернувся і засвистів якусь пісеньку.
Минуло кілька хвилин. На обрії з’явилася хмарка куряви. В навушниках космонавтів знову прозвучав веселий бас:
— Бачу ракету. Даю повний хід…
Скоро гусеничний всюдихід примчав до горба, де стояла "Лілея". Космонавти зійшли вниз. В овальній башті машини відкрився люк. Звідти вискочив кремезний чолов’яга в скафандрі.
— Начальник радянської експедиції на Марсі Борисов, — відрекомендувався він. — Сам приїхав, щоб більше місця залишилося для продуктів і обладнання. Ну, а тепер дозвольте обняти вас!
Після взаємних привітань космонавти і Борисов швидко перевантажили все необхідне з "Лілеї" на всюдихід, вмостилися на зручних сидіннях самі. Машина рушила прямо через зарості марсіанських дерев назад, по колії, що ясно виднілася на піску.
— Перед вильотом ми читали ваше повідомлення! — обізвався Горовий. — Невже справді на Марсі знайдено залишки розумного життя?
Борисов злегка повернувся до Горового, видно було, як за прозорим шоломом одна брова його піднялася вгору, надаючи обличчю іронічного виразу.
— Невже ви думаєте, що наша експедиція повідомила неперевірені факти? Дивно чути це від вас! Ну, ну! Я не ображаюсь. Ви, звичайно, жартома! Так от. Докази незаперечні, але… не все ще ясно!
— Що ж саме? — вихопилось у Гнатенка.
— Вам розповість про все Оксана Іванівна.
— Мама?
— А ви син її? — здивувався Борисов. — От не сказав би! Ну так знайте, що це вона знайшла кістяки і залишки будівель. Розпитайте її про все, тим більше, що ви повезете все це назад, на Землю. Та от уже й наша база. Приїхали.
Зарості дерев піднялися вище, стали густішими. Вони оточували широким кільцем невисоку гірку, на вершині якої розвівався червоний стяг. Поряд з ним блищав якийсь прозорий купол.
— Обсерваторія, — кивнув туди Борисов. — На її рахунку блискучі відкриття.
Всюдихід промчав просікою, вирубаною серед голубих дерев, і заглибився в темний прохід, зроблений прямо в кручі. Засяяло світло, перед машиною відчинилися високі металеві двері. Коли всюдихід минув їх, отвір знову закрився.
— Шлюз, — пояснив Борисов. — Бережемо повітря.
Машина зупинилася. Гості вийшли назовні. Вони опинилися в приміщенні чотириметрової висоти, яке тягнулося метрів на сто в глиб гори.
— Можна зняти шоломи, — сказав Борисов. — Тут нормальне повітря… А тепер — прошу знайомитись. Оксана Іванівна Гнатенко — наш біолог. Е, та ви всі знайомі!
— Матусю! Здрастуй! — крикнув Гнатенко, обіймаючи Оксану, яка вийшла з низеньких герметичних дверей в стіні.
Поцілувавши сина, Оксана жваво підбігла до інших космонавтів, щиро вітаючи їх з прибуттям. Горовий потиснув жінці руку і затримав її в своїй долоні.
— Ну от… ми й зустрілися, — ледве чутно промовила вона. — Минуло три роки…
— І вам спокійно, легко? — тривожно запитав Василь.
— Майже, — ясно усміхнулася Оксана. — Хлопче мій, що ж робити? Коли ми такі діла творимо, то власницькі почуття можна затамувати… Чи не так?..
Горовий промовчав.
— Прошу на відпочинок, — пролунав бас Борисова. — Товаришу Горовий! Ще встигнете наговоритися…
— Я відпочину потім. А зараз, Оксано, прошу познайомити мене з тим, що ми маємо забрати звідси…
— Залюбки. Сину, Васильку! Ти відпочинеш — прийдеш до мене… До побачення, товариші. Ходімо, друже…
Оксана повела Горового низеньким коридором. Там треба було йти зігнувшись. Коридор привів до овальної кімнатки. Жінка повела рукою навколо.
— Оце і є моя лабораторія, спальня і все інше. Сідайте, спочивайте.
Горовий з цікавістю озирнувся. Приміщення було маленьким, але кожна частка його площі використовувалася якнайдоцільніше. Тут стояли і шафи з якимись експонатами, і електронний мікроскоп, і кіноапарат, і робочий стіл з двома м’якими кріслами, і навіть ліжко. На столі Василь помітив пластмасовий вазончик з химерним покрученим пагінцем якоїсь марсіанської рослини.
— Розглядаєте? Нічого цікавого нема. Гірше, ніж найбідніша лабораторія Землі. Ну та вистачить. Зате робота незвичайно цікава Ага, у вас очі заблищали… То сідайте ж, буду розповідати…
Горовий сів, з насолодою випростався. З-під вій нишком спостерігав за обличчям Оксани. Як вона постаріла, рідна, хороша жінка… Тільки в зелених очах горить невгасимий вогонь внутрішньої молодості, для якої роки — ніщо!
Оксана перехопила його погляд, спалахнула. Жартома погрозила пальцем.
— Нічого дивитися на мене. Стара баба і все…
— Я не так дивлюся на вас, — стиха відповів Василь. — Я думаю про інше… Ніби вчора була наша перша зустріч… пам’ятаєте? Пароплав, мрії про польоти… все було ніби з книги… ніби з казки… і ось ми на Марсі. Розумієте, на Марсі? І спокійно розмовляємо…
— Зовні спокійно, — заперечила Оксана. — Хіба можна бути спокійним, відкриваючи нові світи?.. Але про це потім. Забудьте, що я ваша знайома… Перед вами астробіолог Гнатенко. Слухайте уважно. Те, що я вам розповім, безпосередньо стосуватиметься і вас…
— Он як? Цікаво.
— Так от. Як ви знаєте з радіотелеграми, наша експедиція знайшла на Марсі залишки розумного життя…
— Ви знайшли?
— Не має значення. Спочатку рада нашої експедиції вирішила, що Марс колись був заселений. Але я, зваживши гарненько всі за і проти, відкинула цю думку.