— Треба спіймати цього звірка, — сказав Ганс.
Ще одна тварина з'явилася з льоду, мокра, блискуча, вкрита парою. Ганс схопив її, але одразу ж скрикнув і кинув. Тварина швидко зникла.
— Вкусила? — запитав Текер.
Ганс мовчки показав долоні. На них і на пальцях були великі пухирі.
— Гм... схоже на опік, — сказав Текер.
— Опік і є, — відповів Ганс. — Воно гаряче, мов розпечена праска.
— Цікаво. Дуже цікаво! — жваво повторював Текер.
— Зовсім не цікаво, — заперечив Ганс, дивлячись на почервонілі, опухлі долоні. — Тепер доведеться днів два морочитися з руками.
— Ходімо, я дам вам мазь від опіку і забинтую... Але все-таки це дуже цікаво... Я не про руки, — говорив Текер. — Я думаю... а чому б і ні? Адже зуміла частина тварин на Землі перетворитися з холоднокровних в теплокровних, зберігаючи постійну температуру близько тридцяти семи градусів за Цельсієм. Багато птахів мають температуру навіть сорок градусів. На Венері температурні коливання набагато більші, ніж на Землі. І тут деякі тварини в процесі еволюції, очевидно, виробили в собі здатність підвищувати температуру, можливо градусів до сімдесяти...
— В цій "прасці", мабуть, було сто!
Текер посміхнувся.
— Якщо тільки білок тут має велику теплостійкість. Але досить і шістдесяти-сімдесяти градусів, щоб перетворити цих "кротів" у живі гарячі праски. Це, мабуть, тварини-зимівники, які знаходять під снігом їжу — мох, лишайники. При такій високій температурі тіла їм не страшні навіть неймовірні венеріанські морози. До того ж лід, мабуть, теж захищає їх від зовнішнього холоду.
— А чим вони під льодом дихають?
— А чим дихає кріт? "Льодові кроти" можуть робити вентиляцію, як і наші землерийки. — Текер зупинився і глянув на небо. — Однак пора вертати. Дивіться, які чорні хмари сунуть з-за гір... І як швидко! Ось одна затулила сонце... Дивно! Ви чуєте шум, мовби наближається злива, хоч дощу не видно? Чудний шум! Може, це градова хмара?..
Хмара наступала; глухий шум, гуркіт, свист гучнішали. Шум перетворився в тріск, наче лунали удари кастаньєт, почулися уривчасті зойки і дивні звуки, схожі на квакання велетенських жаб.
— Це птахи! Перелітні птахи! — вигукнув Ганс, вдивляючись у щільну масу, що насувалася.
— Або дракони, кажани... птеродактилі...
— Так, я бачу перетинчасті крила.. А хвіст вкритий пір'ям...
— Дивіться, вони несуть у кігтях своїх дітей!
— А може, здобич... Містере Пінч! Блоттоне! Шнірере!.. Сюди!..
Курликання, квоктання, бурчання, вереск, тріскотіння заглушили голоси людей. Птахи спускалися все нижче. Ганс відчував на обличчі вітер від помахів велетенських крил.
Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро поспішали до ракети.
В цей час, підбираючи поли своєї ряси, з вікна спускався єпископ. За його урочистим спуском стежили крізь ілюмінатори леді Хінтон, Стормер, Еллен. Єпископ надумав, подібно до Ноя, подякувати Богові і "освятити нову землю". Десь за горами йшов дощ. Подвійна веселка небаченої на Землі яскравості перекинулася від краю до краю далеких вершин. Єпископ вважає це особливим знаменням, яке Бог поклав між небом і землею...
А птахи все летіли й летіли.
Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро вже підходили до "Ковчега".
Гансові здалося, що чорний тюк упав з неба на цю групу людей. Тюк несподівано розгорнув багатометрові крила. Довгі кігті схопили Блоттона. Лорд змахнув руками, задриґав у повітрі ногами і злетів разом з птахом, що набирав висоту. Все це сталося в одну мить. Через свист і шум, що зчинила пташина хмара, майже ніхто не чув ні голосіння єпископа, ні крику Еллен, що бачила, як Блоттона викрали. Еллен змахнула руками услід нареченому і знепритомніла. Уеллер стояв з розкритим ротом, перервавши своє богослужіння. Веселка померкла. Небо потемніло від дощових хмар. По ущелинах прокотився оглушливий удар грому. Блискавки розітнули небо. Пішов великий град. Чорна пташина стрічка піднялася за хмари і зникла. Над долиною летів тільки один птах, обважнілий від здобичі. В кігтях у нього борсалася людина.
Ганс вихопив револьвер, але стріляти не наважувався, боячись влучити в Блоттона.
Урочистий молебень було безнадійно зіпсовано. Затуливши голову руками від граду, забувши про благоліпність єпископських манер, плутаючись у довгих полах і спотикаючись, Уеллер побіг до ілюмінатора.
Всі повернулися в кают-компанію, пригнічені трагічною подією.
Прекрасній богині Венері була принесена перша людська жертва. І яка жертва! Коли б це був безвірний Ганс!
"Добре, якщо ця жертва спокутна..." — думав єпископ.
— Упокой, господи, душу новопомерлого раба твого! — промовив він уголос.
Еллен заплакала. Хінтон висякалася в мереживну хустинку.
— Молебень не вдався, панахиду затягли, — розсердився Ганс. — Не справляйте похорону по живих людях! Лорд Блоттон молодий, здоровий, спортсмен, мисливець. З ним не так легко впоратися цій літаючій венеріанській жабі. З таким вантажем вона не могла залетіти далеко. Я пропоную організувати рятувальну експедицію. Хто зі мною?
Висловили бажання взяти участь Цандер, Амелі, Пінч і Текер.
— Надто багато для одного птаха! Думаю, мені вистачить і одного лікаря. До речі, його допомога може бути потрібна Блоттонові, — сказав Ганс.
Вінклер зрозумів його: Ганс побоювався лишати в ракеті з "своїх" тільки Мері і Жака.
— А як же ваші руки? — спитав Текер. — Треба зробити хоч перев'язку.
— Встигнемо! Беріть свою похідну аптечку, лікарю, і ходімо. Не забудьте взяти револьвери і сухарів на сніданок.
IV. РОЗШУКИ БЛОТТОНА
Полого спускаючись, вони йшли ущелиною по висохлому річищу "сезонної" річки. Де-не-де в ущелинах ще лежав сніг, від нього, перетинаючи шлях, текли невеликі ручаї.
— Погане місце! — бурчав Ганс. — Якщо тут з печери вилізе якийсь гад, то не втечеш... І злива, клята, не вщухає. А туман!
— Вітер зовсім теплий. А до дощів і до туманів нам доведеться звикнути. На Венері, мабуть, дня не минає без дощу, — мовив лікар.
Обійшли скелі. Тут вітер валив з ніг. Туман став рідший. Яскравий кольоровий промінь, немов пропущений крізь призму, вдарив в очі. Ганс здивовано глянув навколо. В просвіт сизих хмар проглянуло сонце. Але не воно засліпило різноколірними бризками світла. Синім, червоним, жовтим промінням палало й іскрилося підніжжя гори.