— А це що за отвори оперізують по спіралі корпус ракети? — спитав Стормер.
— Виходи дюз. Під час зльоту вони перетворяться в огнедишні кратери. Пальне згоряє в камері і через ці отвори вилітає назовні.
— Я думала, що всі ракети повинні запалюватись з хвоста, — промовила Амелі. — Я на картинках бачила.
— Так, але я вже сказав, що це не одна, а цілих двадцять ракет, з'єднаних докупи. Дюзи оперізують ракету по спіралі для того, щоб надати їй під час польоту якнайбільшої стабільності. Всередині ракети вибухові труби також загнуті спіраллю. Одні вигини йдуть поперек довжини ракети, інші — вздовж. При такій конструкції наша ракета не смикатиметься, як погано керований човен.
— А яке приміщення відводите ви для кожного пасажира?
— Двадцять кубометрів. При атмосфері, що весь час очищається, цієї кількості, вважаю, цілком досить.
— А де ж оранжерея, про яку ви говорили? — спитав Стормер.
— Вона готова, але не зібрана, нам доведеться взяти окремі частини всередину ракети і зібрати її вже у міжпланетному просторі.
— Чому не на Землі?
— Тому що оранжерея створила б величезний додатковий опір в атмосфері. Адже ця штука в зібраному вигляді матиме п'ятсот метрів у довжину при діаметрі два метри; оранжерея буде зроблена з дуже легких матеріалів. Увесь обсяг ракети вісімсот кубічних метрів. Вона могла б вмістити вісімсот тонн води. Менше третини — двісті сорок кубометрів — буде зайнято пальним.
— Не мало? — спитав Стормер.
— Цілком досить, щоб п'ятдесят разів надати ракеті швидкість, достатню для віддалення її навіки од Сонячної системи.
— Отже, це і є ваша "машина часу", з допомогою якої ви примусите Землю за рік проробити всі її революції, війни і соціальні всесвітні потопи?
— О, ні! Для цього потрібне дещо потужніше за звичайні вибухові речовини.
Стормер любив цифри і спитав, скільки важить оболонка ракети.
— Сорок тонн. Запаси, інструменти, оранжерея — тридцять тонн, люди і весь інший багаж — десять тонн. Вага оболонки ракети з усім спорядженням утричі менша за вагу пального матеріалу. Заповнений киснем простір становить чотириста кубічних метрів. Інших питань нема?
— Поки що нема. Ага, головне: коли ж "Ковчег" буде готовий?
— Затримка не за нами. Зараз надзвичайно важко діставати матеріали.
— Так, на жаль! — зітхнув Стормер.
Це нагадало йому про гірке становище в світі. На заводах однієї країни страйкують робітники, в другій — транспортники. Там облога, війна, там революція... Дивись, чого доброго, і не виберешся. І тоді, замість неба, потрапиш прямісінько... у пекло.
— Ви вже поспішіть, містере Цандер, — додав він, майже просячи.
Після огляду ракети Ганс хотів іти далі, але Вінклер одвів його вбік і сказав:
— Справа в тому, що тебе чекає Луїджі Пуччі.
— А це хто такий?
— Оригінал, яких мало. Та ти сам побачиш. Наш головний радіоінженер. Цандер високо цінить його. В нього є чого повчитися. Скористайся нагодою. Тільки вже заздалегідь примирись з його манерою поводитись, йди на аеродром. Там чекає авієтка. Вона приставить тебе до радюстанції. Як тільки зійдеш на майданчик, іди прямо доріжкою, всипаною білою щебінкою, нікуди не звертаючи.
— Ти так мене напучуєш, наче я йду до злого чаклуна і по дорозі мене підстерігають казкові дракони.
— Воно майже так і є. Ці дракони, якими керує Пуччі, небезпечніші, ніж будь-які казкові семиголові змії. О десятій вечора ти повернешся. Авієтка прилетить по тебе.
— Єсть, — коротко відповів Ганс і пішов до аероплана.
XI. СТАРИЙ ПУЧЧІ ТА ЙОГО "ДРАКОНИ"
Похмурий пілот мовчки показав йому місце в кабіні. Маленька авієтка злетіла над Стормер-Сіті, мов срібляста бабка. Ганс знову побачив місто з висоти — "чортову підкову", скляну кулю, в якій він просидів так довго, ракету, що похило лежала на підйомному майданчику. Літак зробив віраж, місто лишилося позаду. Внизу — безодня між скелями, праворуч — океан. На його поверхні виднілись димки військових кораблів. Назустріч Гансові летів гірський майданчик з височезними радіощоглами. Пілот виключив мотор і знизився спіраллю. Авієтка зупинилась на невеличкому посадочному майданчику. Ганс зійшов з гондоли, пілот мовчки кивнув йому на прощання головою і, як тільки Ганс відійшов на кілька кроків, злетів угору, обдавши його хвилею холодного повітря, змішаного з газами моторів.
"Справді, це схоже на пригоди. Мене, мов Тезея до Мінотавра, відіслали на це сумне плато! — думав Ганс. — Чому Вінклер попереджав мене, щоб я не звертав нікуди вбік? Навіщо на кам'янистому ґрунті, де, по суті, нема ніякої доріжки, висипана ця піщана "нитка Аріадни"? Чому посадочний майданчик так далеко від радіостанції? До неї добрих півгодини ходу. Дивно, та й самої станції не видно. Тільки щогли стирчать з землі. Навколо — ні деревця, ні будівлі. Навіть житлових будинків нема. Де ж тут живуть?.."
Ганс оглянувся навколо. Ліворуч, за невеликим виступом скель, він помітив дах, що ледве підносився над виступом. Пряма дорога до цієї будівлі вела повз щогли. Але висипана піском смуга робила велике півколо. Навіщо? Чому б не скоротити відстань? Ніяких явних перешкод і небезпек нема. Не заміновано ж, справді, тут майдан.
Міркуючи про все це, Ганс не помітив, як трохи відійшов од білої смуги, що позначала дорогу.
— Форзіхт! Коошон! Оберешно! — раптом почув він попередження одразу трьома мовами. З-за рогу показались розпатлана голова і підняті кулаки. — Ідіть прямо по білій рисці! — кричав чоловік каліченою англійською мовою.
Ганс знову звернув на білу риску і пішов швидше.
— Ой юначе! Не слухається інструкцій. Ох, погано! — чоловік уже вийшов з-за рогу. Це був дід з непокритою головою.
Гірський вітер тріпав його густі сиві кучері і бороду. На дідові був легкий плащ, поли якого розвівались на вітрі, мов крила.
— Ну, і що? Хочете смерті? — І він показав пальцем на радіощоглу. — Мільйон кіловат. Так! Навколо антена сильний електричний поле. Дерево — розряд, людина — розряд! Бах! Блискавка. Попіл. Га? Сюди, до мене. Ганс Фінгер? Молодий хлопчик. Не комуніст?
Ганса збентежило це несподіване запитання.
Пуччі погрозив пальцем.
Луїджі міцно взяв Ганса за руку, як маленьку дитину, і потягнув за собою.