Аптека була недалеко. Вона зайшла досередини, руки її тремтіли. Продавець узяв рецепт і почав готувати замовлення. Вона уважно стежила за кожним його рухом – блискуча вага, мініатюрні важки, крихітні написи на пляшечках, полиці нагорі з цілими рядами есенцій, підписаних незнаними їй латинськими словами, вона безтямно читала їх усі одне за другим, нічого не розуміючи. Дослухалася до цокання годинника і вдихала специфічний солодкаво-масний дух ліків, а потім раптом пригадала собі, як дитиною завжди просила маму посилати її до аптеки, бо їй подобався цей запах і розглядання численних крихітних пляшечок. При цьому вона з жахом усвідомила, що не попрощалася зі своєю матір'ю, і їй стало дуже шкода бідну жінку. Вона спробувала уявити, як злякає маму смерть доньки, але аптекар уже наливав із мензурки до синьої пляшечки світлу рідину, уважно відраховуючи краплини. Закам'яніло спостерігала вона за тим, як смерть переливається з однієї посудини до іншої, а звідти незабаром поллється у її жили, і холод пройняв усе її тіло. Ніби загіпнотизована, стежила вона за пальцями, які закорковували пляшечку із небезпечною рідиною і обгортали папером, заклеюючи отвір. Усі її чуття були зосереджені на цій небезпечній думці і паралізовані нею.
– Дві крони, будь ласка, – сказав аптекар.
Вона отямилася від свого заціпеніння і поворухнулася. Потім запхнула руку до сумочки, щоб витягти гроші. Усе видавалося їй химерним, немов уві сні, вона подивилася на монети, не відразу розпізнаючи їх, і довго не могла порахувати.
У цей момент вона відчула, як хтось енергійно відсуває її руку вбік і кладе на прилавок гроші. Збоку від неї з'явилася чиясь рука і забрала в аптекаря пляшечку.
Вона розгублено озирнулася і застигла на місці. Це був її чоловік, він стояв біля неї з міцно стисненими губами. Його обличчя було бліде, а на чолі виступив піт.
Ірене відчула, що зараз знепритомніє, і вхопилася рукою за стіл. Раптом збагнула, що це справді його вона бачила на вулиці і у брамі будинку – інтуїтивно во-на відчула це ще тоді, а тепер уже була певна.
– Ходімо, – сказав він глухим голосом.
Вона машинально глянула на нього і подумки здивувалася, що так слухняно іде слідом за ним. Мимоволі допасовувала свої кроки до його темпу.
Вони йшли поряд, не дивлячись одне на одного. Він усе ще міцно стискав у руці пляшечку. Раптом він зупинився і витер долонею піт із чола. Вона також зупинилася, не роздумуючи, машинально. Але не наважилася подивитися на нього. Вони мовчали, а між ними шуміла вулиця.
На сходах він пропустив її уперед. І відразу ж, як тільки його не виявилося поряд із нею, ноги її підкосилися і вона захиталася. Довелося зупинитися і вхопитися за перила. Тоді він підтримав її за руку. Від доторку вона здригнулася і швидко подолала решту сходинок.
Вона зайшла до кімнати, він за нею. Стіни темно поблискували, можна було розрізнити контури меблів. Вона продовжувала мовчати. Він розірвав папір на пляшечці і вилив уміст, а пляшку різким рухом шпурнув у куток. Від звуку падіння скла вона здригнулася.
Вони мовчали і далі. З опущеним додолу поглядом вона відчувала, як він збирається з силами. Урешті він підійшов до неї. Ближче, зовсім близько. Вона відчувала, як важко він дихає, і бачила крізь пелену перед своїми очима блиск його погляду у темряві кімнати. Вона чекала на вибух його гніву і тремтіла, передчуваючи, як він зараз схопить її за руку своєю сильною долонею. Її серце завмерло від жаху, а нерви напнулися, як струни, усе в ній чекало на покарання, і вона майже раділа цьому. Але він усе ще мовчав, і вона з сильним здивуванням відчула, що він підійшов ближче зовсім не для того, щоб покарати її.
– Ірене, – сказав він, і його голос звучав навдивовижу м'яко. – Як довго нам ще мучити одне одного?
І тут вона раптом не витримала і вибухнула криком, здригаючись у конвульсіях, ніби щось з усієї сили виштовхнуло цей крик із її грудей. Після довгих притлумлювань із неї нарешті вирвалися накопичені за останні тижні ридання. Якась розлючена рука вхопила її зсередини і потрусила, Ірене захиталася, немов п'яна, і могла б упасти, якби чоловік не підтримав її.
– Ірене, – заспокоював він її. – Ірене, Ірене, – все тихіше і лагідніше вимовляючи її ім'я, так ніби він міг пом'якшити цей вигук відчаю перенапружених нервів тим, що якомога ніжніше вимовляв слова. Але у відповідь почув лише ридання, усе тіло дружини здригалося від болю. Він підвів її до канапи і поклав. Але вона не заспокоїлася. Ніби розряди електричного струму хвилями проходили крізь тіло, воно здригалося від холоду і все бурхливіших ридань. Тижні неймовірного нервового напруження виснажили нервову систему, і тепер тіло вже нічого не відчувало і лише безсило корчилося у конвульсіях.
Страшенно схвильований, він обіймав її, а вона здригалася все сильніше, хапав за холодні руки, цілував її сукню, потилицю, спершу заспокійливо, а потім пристрасно, але тремтіння, ніби тріщина, розколювало її тіло, а зсередини виривалися несамовиті, врешті випущені назовні ридання. Він торкнувся холодного і мокрого від сліз обличчя і відчув, як сильно пульсує кров у жилах на скронях. Він злякався за неї і став на коліна біля канапи, щоб наблизитися до її обличчя.
– Ірене, – він ніжно торкався її обличчя. – Чому ти плачеш… Тепер… тепер уже все минулося… все позаду… Чому ти далі мучиш себе… Ти не мусиш більше боятися… Вона ніколи більше не прийде… Ніколи… ніколи…
Її тіло знову здригнулося, він тримав його обома руками. Йому стало ще страшніше, коли він відчув, яким сильним був відчай, що мучив і розривав навпіл це зболіле тіло, відчув себе вбивцею. Він цілував її і шепотів слова вибачення.
– Ні… ніколи більше… я присягаюся тобі… я не міг уявити, що ти так перелякаєшся… я хотів тебе тільки покликати… покликати назад, до твоїх обов'язків… хотів, щоб ти пішла від нього… назавжди… і повернулася до нас… у мене не було іншого виходу, коли я випадково про все довідався… я ж не міг тобі сказати про це… я думав… завжди думав, що ти прийдеш… тому я послав її, цю бідолашну… щоб вона примусила тебе отямитися… вона бідна жінка… безробітна акторка… її звільнили… вона дуже не хотіла цього робити, але я наполіг… тепер я бачу, це було несправедливо… але я ж хотів, щоб ти повернулася… я ж завжди натякав тобі, що готовий… що я хочу тільки пробачити, але ти мене не зрозуміла… але так… щоб ти зайшла аж так далеко, я не хотів… я більше за тебе страждав, коли дивився на це все… я стежив за кожним твоїм кроком… я мав змусити тебе тільки задля дітей, задля них… але тепер усе минулося… все знову буде добре…