Коли вона випадково підняла очі і прочитала назву вулиці, то здригнулася: під час своєї безцільної прогулянки вона дійшла майже до самого дому свого колишнього коханця. Чи було це знаком? Можливо, він допоможе їй, бо напевно знає адресу цієї жінки. Вона аж затремтіла від радості. Як вона могла не подумати про цей найпростіший вихід? Раптом вона знову відчула, як напружується її тіло, а надія пожвавлює втомлені думки, які досі були хаотичними і невпорядкованими. Він має зараз піти разом із нею до цієї жінки, щоб раз і назавжди покласти цьому край. Потрібно як завгодно, навіть погрозами, примусити її припинити свої вимагання, і, можливо, навіть тої суми, яка лежить зараз у кишені Ірене, вистачить, щоб жінка зникла з міста. Раптом вона засоромилася, що так погано повелася з бідним юнаком під час останньої їхньої зустрічі, але це не похитнуло її впевненості у тому, що він допоможе їй. Дивно, що цей порятунок прийшов тільки тепер, тепер, в останню мить.
Ірене поспіхом піднялася сходами і подзвонила. Ніхто не відчинив. Вона прислухалася: їй здалося, що за дверима чути обережні кроки. Потім подзвонила ще раз. Знову мовчання. І знову ледь чутний звук ізсередини. Тут вона втратила терпець і почала дзвонити безперервно, зрештою, ішлося про її життя.
Урешті за дверима щось ворухнулося, клацнув замок, утворилася вузька щілина.
– Це я, – швидко прошепотіла вона.
Він відчинив двері, мав переляканий вигляд.
– Ти… це ти… Ви… Вибачте, шановна пані, – забелькотів він, помітно розгублений. – Я був… вибачте будь ласка… я вас не чекав… не був готовий до вашого візиту… вибачте будь ласка, що не відразу відчинив.
І він показав на рукави своєї сорочки. Сорочка була напіврозстебнута і бракувало комірця.
– Я мушу терміново з вами поговорити… Ви маєте допомогти мені, – нервово сказала вона, бо він і досі не пустив її далі коридору, ніби жебрачку.
– Прошу, – розгублено пробурмотів він, подивившись кудись убік. – Я… зараз… трохи… трохи… зайнятий…
– Ви повинні вислухати мене. Усе це ваша провина. Тому тепер ви маєте мені допомогти… Ви повинні повернути мені перстень, ви повинні… Або хоча б скажіть мені адресу… Вона весь час мене переслідує, а тепер вона зникла… Ви повинні, чуєте, повинні.
Він витріщився на неї. Тільки тепер вона помітила, що її слова були цілком позбавлені змісту.
– О Боже… Ви ж нічого не знаєте… Отже, ваша коханка, колишня коханка, ця жінка вистежила мене, коли я ішла від вас останній раз, і відтоді переслідує і шантажує мене… вона замучить мене до смерті… а тепер вона забрала в мене перстень, а він терміново мені потрібен. Потрібен до сьогоднішнього вечора, чуєте, до сьогоднішнього вечора… Тож допоможіть мені, будь ласка.
– Але… але я…
– Ви допоможете чи ні?
– Але я не знаю ніякої жінки. Не маю уявлення, кого ви маєте на увазі. У мене ніколи не було романів із шантажистками, – він поводився майже грубо.
– Отже… отже, ви її не знаєте. Вона, мабуть, узяла все це з повітря. І моє ім'я, і адресу. Можливо, те, що вона мене шантажує, теж неправда і мені все це наснилося.
Вона голосно зареготала. Йому стало лячно. Раптом він подумав, що вона збожеволіла, її очі так дивно блищали, поведінка була незрозумілою, а слова позбавлені сенсу. Він стривожено озирнувся.
– Прошу вас… Заспокойтеся, люба пані… Я вас запевняю, ви помиляєтеся. Це абсолютно неможливо, це має бути… Ні, я сам нічого не розумію. Я не знаю таких жінок. Обидві мої кохані, з якими у мене були стосунки відтоді, як я тут мешкаю, а ви знаєте, що це не так довго, вони зовсім не такі… Я би не називав імен, але… Але смішно навіть подумати… Запевняю вас, це якась помилка…
– Отже, ви відмовляєтеся мені допомогти?
– Та ні, що ви… Якщо я можу чимось.
– Тоді… ходімо. Ми разом підемо до неї…
– До кого… до кого підемо?
Вона міцно вхопила його за рукав, і він знову злякався, що вона збожеволіла.
– До неї… Ви підете чи ні?
– Але… звичайно, я не проти… – Його підозри все більше підтверджувалися через наполегливість, з якою вона підштовхувала його. – Звичайно… звичайно…
– Тож ходімо… це питання життя і смерті!
Він глибоко вдихнув, аби не засміятися. А потім раптом посуворішав.
– Вибачте, шановна пані… але саме зараз я нікуди не можу піти… у мене урок гри на фортепіано… я не можу його перервати…
– Он воно що… – викрикнула вона йому в обличчя. – Он як ви даєте уроки… без маринарки… Ви брехун. – І вона кинулася вперед у пориві раптового здогаду. Він спробував зупинити її. – Тож вона тут, у вас, ця жінка? Зараз виявиться, що ви спільники. Напевно, ділитеся тим, що витягли з мене. Але я хочу з нею поговорити. Тепер я вже нічого не боюся.
Вона кричала дуже голосно. Він тримав її міцно, але вона вирвалася і кинулася у двері спальні.
Якась постать відскочила від дверей, де, мабуть, підслуховувала. Ірене здивовано подивилася на незнайому напіводягнену жінку, яка ховала від неї своє обличчя. Коханець вбіг слідом, щоб запобігти нещастю і затримати Ірене, яку він вважав божевільною, але вона вже вийшла зі спальні і пробурмотіла лише: "Вибачте".
Вона вже взагалі нічого не розуміла і відчувала лише огиду, нескінченну огиду і втому.
– Вибачте, – повторила вона, коли побачила, як тривожно він дивиться їй услід. – Завтра… завтра ви все зрозумієте… тобто, я… я сама вже нічого не розумію.
Вона говорила з ним, ніби з чужим. Ніщо не нагадувало їй, що колись вона належала цьому чоловікові, вона вже ледь відчувала власне тіло. Тепер усе заплуталося ще більше, ніж раніше, напевно вона знала лише те, що десь тут замішана брехня. Але вона була занадто втомлена, щоб думати, занадто втомлена, щоб дивитися. Із заплющеними очима вона зійшла сходами донизу, ніби засуджений до страти на ешафот.
Коли вона вийшла на вулицю, було вже темно. У голові промайнула думка, що, можливо, зараз на вулиці вона зустріне ту жінку і в останній момент урятується. Їй захотілося скласти руки до молитви і попросити цього у забутого Бога. Боже, дай змогу купити собі ще кілька місяців, лише кілька місяців до літа, а потім прожити спокійно ще літо, далеко звідси, у недосяжному для шантажистки місці, поміж полів і лісових галявин, тільки одне літо, але вона проживе його так жадібно, насолоджуватиметься кожною миттю, і це літо стане для неї важливішим, ніж усе дотеперішнє життя. Вона ретельно вдивлялася в темряву вулиці. Їй привиділося, що у брамі навпроти хтось є, але коли підійшла ближче, постать зникла в будинку. Якусь мить їй здалося, що це був її чоловік. Уже вдруге сьогодні вона злякалася, що раптом зустріне його і просто на вулиці відчує на собі його суворий погляд. Ірене ще трохи постояла в очікуванні. Але з тіні більше ніхто не з'являвся. Вона пішла далі, відчуваючи тривогу і чийсь пекучий погляд на спині. Знову озирнулася, але нікого не побачила.