Далі мама мережила на семи сторінках, як довести до ладу той пиріг, щоб і виріс, і не пригорів, а мене пропікав сором. Знав, що ніхто не візьметься пекти скрутеника, то дівчата так випитували, задля компліменту, на знак подяки за ласі шматочки, проте мама списала пів учнівського зошита — то був рецепт любові до свого сина.
І коли син зрозумів це, коли вчув у тих рядочках тихий плач, в очах йому попливла жовтогаряча каламуть, як колись у дитинстві... Він тоді захворів жовтухою; прокинувсь уранці, а світ потопає в жовтій потерусі, земля пливе під ногами, і в тілі перекочується липка млість. Мама як глянула на нього, то зойкнула пташкою і притулилася щокою до гарячого чола, щоб увібрати в себе жар...
Потім вона песла його на руках аж до поштового шляху, яким ходили автобуси до райцентру,— а в райцентрі була лікарпя,— несла п'ять кілометрів дванадцятирічного хлопця — дванадцять років йому було, майже дорослий чоловік! — і він крізь жовту каламуть просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам, я зможу",— "Ще трошки, ще трішечки — і ти підеш сам,— казала мама.— Ну пожди, он до того стовпчика донесу, і підеш".— Мама показувала червоними очима на телеграфний стовп, хустинка сповзла їй на плечі, коси розтріпались, і він думав, чого ж це у мами хустинка така жовта, коли вона має бути білою, білою в чорну крапочку,— думав так, і очі йому злипалися, він розплющував їх з останніх сил і знову просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам",— і мама сміялася (як важко вона сміялася) й казала: "Дурненький, хіба ти не бачиш, ми ж іще не дійшли до стовпчика, зараз, пожди, я ж не втомилася, ну ні на крапельку не втомилася". А то був уже десятий чи й п'ятнадцятий стовп —хіба ж він один був на п'ятикілометровій дорозі,— і перед кожним мама повторювала: "Зараз, синку, вже близько... ось він... пожди".
Усе це я бачив, читаючи матусип лист, а потім зібрав найкращі слова й написав, що спасибі, мамо, за рецепт, хоч я й забув про нього, а не озивався довго тому, що справді ніколи вгору глянути — конспекти, лекції і т. д.— але як же добре, мамо, що Ви написали рецепт, тут одна дівчина прочитала його і спекла такого пирога, що слинка котиться, такого пирога, що... (І тут я водночас побачив, як дівчина з легенькими золотими віями місить білими кулачками тісто, смішна така — кінчик носа у борошні, а мама моя ходить з листом по селі, розказує всім, який у неї Андрюша розумний і яка вродлива у нього дівчина, така вже гарнюсінька, що люди не ймуть тому віри, — та хай, мама ж розказує і не їм, а собі).
Після того я ще заповзятіше накинувся на книжки ("Ти з ними воюєш, як Дон-Кіхот з вітряками",— жартував Петя Стоножко грамотними словами; у нас на філ-фаці усі намагалися говорити дуже грамотно; якщо, приміром, ти кажеш замість "переважає" — "превалює", кажеш не "пересадження", а "трансплантація", то, виходить, ти чоловік освіченіший; я ж на лихо не міг одвик-нути навіть од нашого больбівського "протфель",— мабуть, мене з цим "протфелем" і в домовину покладуть,— через те ходив у середнячках, і всі здивувалися, коли першу сесію склав на відмінно), я вгризався в науку не тому, що мене так уже тішили п'ятірки чи підвищена стипендія — подумаєш, якийсь там червінець, його можна зекономити і в їдальні, якщо брати самі гарніри; ні, найсолодшими були хвилини, коли показував мамі й батькові залікову книжку, і вони схилялися над нею — скроня до скроні — й читали по складах: від-мін-но, від-мін-но. "А бач, бач, а ми думали, що з нього нічо не вийде".
У другій сесії в моїй заліковці уже стояло аж чотири "відмінно", та ще лишався один екзамен — зарубіжна література. То я завжди заходив на іспит першим, а тут ноги зробилися ватяними, тупцяв біля дверей і в кожного, хто виходив з аудиторії, перепитував: "Ну, скільки? А що попалося?"
П'ятірок було негусто, та це й не дивно: ми ще на першій сесії помітили, що старі мудрі професори завжди поблажливі, ніколи не ставлять двійок — вони знають, що цим вчитися не примусиш, а молоденькі викладачі, вчорашні аспіранти, ті доскіпуються за найменші дрібнички, аби показати, що більше знають за тебе — о, вони все знають! — і страшенно люблять, щоб до них приходили ще раз.
З аудиторії виринув Семен Ковба, виринув з "хвостом", жалібно підібгав його і почимчикував довгим коридором, не сказавши нікому й слова.
Тоді я зрозумів, що мою долю вирішено наперед, зрозумів це — і перестав боятися, і ■спокійненько зайшов, і взяв білет, не дивлячись на Геннадія Петровича. Питання були простенькі — лусканчшш, а не питання, і я набрався нахабства й сказав:
— Можна без обдумування?
— Будь ласка,— посміхнувся Гі, розгортаючи мою залікову книжку. Він удав, що не помічає оцінок, однак я побачив, як Гю, котрий стояв у кутку, підбіг до Гі, заглянув через плече, і погляд його загорівся, наче в заліков-ці замість "відмінно" стояло "дурень", "дурень", "дурень"...
Я застрочив як з кулемета прямо в лоб Гю, я скосив його наповал своїми знаннями про епоху романтизму, навіть сам зачудувався тією відповіддю, і коли сказав, що в символіці романтиків превалюють (!) похмурі образи, які модифікуються (!)... О, тут я раптом відчув, як із мого єства випливає ще один Андрій, але не Голод, а Ситий, він намагався одірватися від мене, щоб стати збоку й помилуватися тим красномовством, однак я сказав йому, Андрію Ситому:, не смій, умри,— сказав я йому, і він умер. Андрій Голод знову набрав повні груди повітря,.
щоб випустити нову чергу в пораненого Гю, але Гі підняв руку п сказав:
— Досить, досить. А в чиєму перекладі ви читали Гофмана?
Цього я не ждав. Знав, що будуть запитання хитрі, але щоб такі... Він же ніколи й не заїкнувся, що це треба знати.
— Не пам'ятаю,— сказав я, і рани Гю загоїлись.
— Жаль, перекладач — це майже співавтор. Від нього залежить дух інтерпретації.
Я трохи не випалив, що читав Гофмана в оригіналі, однак стримався.
— Гаразд, давайте друге питання.
Про Голсуорсі я говорив трохи млявіше, зате багато.
— Що ж,— сказав Гі,— видно, що ви непогано готувалися, та, розумієте, товаришу Голод, я не бачу у вас власного аналізу... Все це якось завчено... — Він глянув у заліковку і вдав, ніби лише тепер помітив п'ятірки.— О, та у вас тут... Мовознавство, історія... ну, це таке, що можна й зазубрити, а література, знаєте...