Отож мене так вкусило те "зубріння", що ледве втримав язика за зубами, аби не спитати Петі, хто його під-страховував на вступних — у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та каже: "Багате-е-енько для філолога". Втім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант — одне діло, а твір — зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не зпаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк — хіба важко? До то-
4 іозз 97
го ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п'ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему "Труд переростає у красу", і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу — це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що серце тисне. У щастя людського два рівних е крила — Троянди й виноград, красиве і корисне.
Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди й виноград — це ж тобі й є труд і краса. Тішуся не натішуся, і раптом: стоп! Щось як обірвалося всередині — а може, після "крила" не тире треба, а дві крапки, голова твоя й два вуха! Казали ж тобі на консультації: з цитатами обережно, бо як щось перекрутите, то це груба помилка. Так ні, не послухався, турок, а тепер же не витреш у чистовику. Такий твір зіпсував!
Отак повісив я голову та й кляну себе на чому світ стоїть, коли чую над вухом:
— Ви чого не переписуєте начисто? Час іде.
Звів я налякані очі, бачу — жіночка білява стоїть наді мною, та, що теми творів на дошці писала. Лице таке добре, ласкаве, як у нашої вчительки української мови Килини Гнатівни. Ну, думаю, у цеї можна спитати, не вижене.
— Та,— кажу,— не знаю, чи тут осьо тире треба чи дві крапки.— І кінчиком ручки на "крило" показую.
Глянула вона пильненько на мій епіграф, пробігла очима й усміхнулася.
— Правильно, — каже, — правильно. Переписуйте швидше, бо не встигнете.
Тоді в мепе одлягло від серця, переписав готовеньке, перевірив раз і вдруге — те що треба.
Приходжу до дядька Якова (я ж у нього жив під час іспитів), цвіту і пахну — порядок, мовляв.
А дядько:
— Легке попалося? Написав?
— Пхе... одною лівою.
— Ой, Андрюшо, не кажи гоп...
І враз мене щось як обухом по голові: а що, коли та жіночка неправильно мені підказала? Навмисне. Це ж якби всім підказували, то що з того вийшло б. От взяла і збрехала, хай знає, думає, як випитувати. А ще ж бувають такі, казали в нашому селі, що й нарошне зрізають. Отаке собі думаю, а ноги, чую, мліють, мліють, в очах застрибали зайчики.
— Дя? — питаю тихенько, ледь ворушу губами.— У вас Рильський є?
— Нащо тобі? — дивується дядько.
— Треба,— кажу.
— Так він же і в тебе є. Он там у чамайдаиі, в хрестоматії.
— Де чамайдан? — питаю.
— Під ліжком, де ж іще, хіба ти забув?
Я стаю навколішки, дістаю з чемодана хрестоматію і — шелесь-шелесь сторінками. Ось він, той вірш. Знайшов, а сам боюся й глянути на те місце, де "У щастя людського два рівних є крила" — що, коли там не тире? Врешті не втерпів, затамував віддих і — глип!
— Що з тобою? — почув я дядьків стривожений голос. Почув крізь туман, бо там таки стояло дві крапки.
— Та от цитату звіряю,— сказав я. І розповів що й до чого.
— Хе! Знайшов, за чим побивацця,— весело сказав дядько.— Що, в них ума там немає ні в кого, щоб оце через якусь рисочку людині біографію портить! Ти моли бога, щоб там чогось хужого не накрутив.
4* 99
Сяк і так дядько якось мене заспокоїв, та коли наступного дня я переступив поріг кімнати, де сиділа приймальна комісія, відчув, як усередині все холоне. Я враз оглух, Осліп, стсрп і взагалі здурів, а підійшовши до методистки, ще й онімів.
— Як прізвище? — щось питало.— Прізвище як?
— Голод.
— Отак би й зразу... Так, де ж воно?.. А, ось... Ай-яй-яй, двійка. Ну, не переживайте, на другий рік... Екзаменаційний лист лишається в пас.
Але двійка раптом привела мене до тями, я ожив — здивувався, обурився, спаленів, засміявся — зрізали, гади, от дають: що-що, а двійкою там і не пахло. Що я, вже геть дурний?
— А де забирають документи? — запитав навмисне весело, щоб усі бачили, що мені з їхньої двійки просто смішно.
— Вам їх пришлють по пошті,— відповіло за столиком.
— Ну, то бувайте здоровенькі,— сказав я ще веселіше, і, здається, перестарався, бо "здоровенькі" аж схлипнули.
І тут до столика підійшла вона. Підійшла тихенько, немов куничка; світле, як стигле яблуко, лице, руденькі золотисті вії, очі невеличкі, але такі, що втопишся в них, нема їм берегів, тим очам, і сині — не сині, й зелені — не зелені, й карі — не карі... Золоті очі.
— Холод,— назвала вона своє прізвище. Саме таким я й уявляв її голос, як осінь — тихий і золотий.
— Холод? — перепитало за столиком здивовано.— Стривайте, молодші чоловіче, як, ви казали, вас?
— Голод.
— Чи це я вже очамріла з вами, чи ви щось не той... Наче ж сказали "Холод".
— "Ги", "ги",— сказав я.— Голод... "Ги", а не "хи".
— Так ми ж з вами не туди дивилися.
Теж мені, "ми з вами"... Я нікуди не дивився.
—— Голод ■— п'ять! — раденько вигукнуло за столиком.— Вам же п'ятірка, а ви за документи зразу.
— Це ж ви кажете: по пошті... — Кров у моїх жилах зупинилася й поволі потекла в інший бік. То так поволеньки підступала до мене радість, спершу тихо, тихо, а там як хлюпне у груди!.. Я й не дібрав одразу, що це ж те дівча з золотими очима забрало двійку собі. Голод, Холод... Ну й прізвища уділила доля нашим предкам-сіро-махам.
А дядько Яків таки як у воду дивився: не "спортили" мені біографію через якусь там рисочку. Воно, мабуть, можна так і так — і тире, і дві крапки. Бо через рік я побачив свій твір на стенді для абітурієнтів — зразковий твір! — то там так і лишилося тире.
Рисочка біографію не зіпсувала, так чорти гранату підсунули. Спробуй тепер поясни, що ти не винен.
III
А воно як до того і йшлося.