Жінки — як та вода, як та земля, як таємниця життя у житті, що продовжує життя і спричиняє вічну погоню за життям, як оселя страху в межиріччі життя і смерті... Жінки йому вже навіть не осміхалися (услід за матір'ю і сергіївською попівною, склавши йому вирок невживчивого нелюда у дивацьких фантазіях). Він їм теж не показував очей з-під товстих і змутнілих ще в Італії лінз. Кланявся, як на тінь ночі, як на усвідомлене самоприре-чення й погано замасковану неприязнь світу, з яким неможливо було розминутися. Ще одне сумовище його невдач. Ходжу й дивлюся, хто стрягає в мене рушничний дріб, чому, за що, яка мета в тому "добить"?.. Ні, то лиш мозаїка людського неприйняття незрозумілого, хвала Творцеві, що народив людину в противагах до чужого світу. Може, це дикий закон поступу.
І все ж він аж надто прицінково вдивлявся в портрет Павлини Волянської, що не знати чому зберігала пам'ять. Пишногруда, жаглива дівиця "на трьох". Сопоноса, з випнутим підборіддям і хтивою нижньою губою, наче німий ювілей ще дитячої розпусти і жадоби помститися за власну непогамовність, кара явища, що зветься місцевою, корінною гуцулією, дрімка лежача істота з солодкої ночі і гіркого дня, якесь уособлення точби та егоїзму — чому вона йому на гадці, чому перед очима? Лиш тому, що вдома він на чужині? Дивно, як риси її вкарбувалися в його пам'ять навіки. Наче щоб убити в ньому Емілію. І він з показною щирістю усміхається до портрета Павлини в оселі її брата, його щирого товариша, побратима, який вочевидь не радий його поглипуванням на портрет і міг би сказати пізнішим тлумаченням таких дурниць: а цезарі й легіонери перевампірили Венер.
Відкладав собі дні, коли поїде. Живе — в живому. Побачити її живу і справжню! Він не школяр і відійде. Що йому загрожує? Лиш стухи минулих мук і розчарувань. В Емілії. Ще один урок з німецької ґрунтованості почуттів, розрахунків і вчинків.
Місяць масляно-чорногорий. Гора Чорна з-за гори. Чор-ногора. Як карта сподівань і порожнечі. А може, наблизиш цю безконечність до слова, зрозумілого закону?
А капітан за плечима: "Будеш мовчать, хлопче?"
І жінки як жито, а я як не жнивець до жнив...
І всі мов спіймані на тисячі зрад. Хоч жито стоїть два метри в корені, і смеречина в камінь вросла, й століть налічив цей час недолюдь і людоїдів час. Вожді, молоком материнським поєні, віддали псам синів, і пси годовані стережуть вождів.
Усі дороги сходжено, а я за кимсь ще цду. Ти вмер, Тарасе. А я живу? Живу, то йду, Кобзарю. Йду. Бо живуть і мислять поза вічністю. Не для вічності зачаття, хрестини, шлюби і вмирини. Працюють, співають і пишуть свою історію, хоч вставайте, прадіди, з могил і падайте під колеса. Чинники людства і чинники людяності розминулися ще до великого розселення племен. Ні в якій симфонії чисел, зір і прагнень та бажань не здійсниться шлях до справедливості без нас. З усього видно так, Кобзарю великий. Як сфінксові із тліну знищених поколінь. Іти з тобою, за тобою. В засніжені галактики сподівань. У народження зі смерті. Хай зробили дульку, після якої буде дуля, хай розтирають нас на міль, нам непросто штани вкоротити.
Чогось я все про все, і все не все, і сорок сім пішло без слів, а я ще тут... мудрую про Жону. Рим тримався на тому, що без особистого життя в громадянина не може бути держави. Імперії... Імперії узаконеної злочинності і грядущої загибелі усіх імперій, заснованих на законі злочину, де людям від голоду ноги не зростуть. Паплюжно-гидке становище в людини, що думає про інших. Хоч спийсь на мокрий горщик. Імперія дозволяє спитись, а тоді примусить не пити чи зашле в Солотвин копати сіль для Версалю.
Так прикро, що чую, як минають віки. Марноти марнот.
Дашкевичка цілий день, стогнучи, порала. Сміття виносила на лопатці по жмені до урвища. Гуцули в передвесняному неробстві так і робили все обрядом, будь-яке діло розтягаючи на днину й тиждень, смакували кожний рух і доторк (можливо, так народилися їхні копіткі ремесла: килимарство, різьбярство, тесана скульптура, вишивка й карбування). Одначе Дашкевичка супроводжувала своє порання таким безсилим смутком, покректуванням і зітханням, що синові хотілося тікати світ за очі. Та й чулися на додачу нарікання на "невдаху", який майже місяць, як коло діток, "ворожив" біля дичок з прищепленими живцями, та вони не приймались ("І не приживуться, безплідна рука").
Навіть біблійні речники людства і людяності не могли його врятувати від материних шпильок, настояних на грубому просторіччі, в яке часом любив заслухуватись, відтінюючи в ньому пісню самої душі народної. І тут тебе карають твоєю мовою. Мовою, яка опирається на потаємні глибини пізнання і допомагає володіти пізнаними образами. То що робити поезії, коли вона лиш частка отак зганьбленої культури? З якого сміття витягати ідеали, які відповідають найвищій мірі людської правди? Яка ідеальна ідеальність в особі та образах здатна тут правити за приклад для всіх? А всі питання життя аж просяться до вічних висот, де панує тільки істина і неможливе найменше роздвоєння ідеї і буття, недопустиме будь-яке спрощення таємниці долі і вселенського океану. Ось тебе безнастанно збивають на бруд, затоптують історію, вселюдське називають лише поганим. Спробуй у таких умовах стриміти до святих верховин.
Отож на тобі усе про все і ще не все. Та й взавтра тобі через голову виллють помий. Доживай до досконалості! Маєш волю і демократію. Навіть твоя мама чекає, що ти раптом завиєш псом на місяць.
Місяцю-князю...
— Ти анонім.
Замикаючись од вульгарії життя в кайдани самоти, він у відсвітах полум'я з смерекових полін безнастанно ходив по дузі часу, себе шукаючи. Якою жаданою в армії була оця воля в предковічній гуцульській ноші! Він зодяг кептарик і вишивану сорочку, бачив себе то лісорубом у нетрях Перкалаби, то плотогоном у гірських зливах на Ворітцях, Яловичорі, Шипинецькому чи Біскові, то ходив за Гнідим у борозні на скиді царини. Мріяв, що стане мандрівним співцем по всій Русі (коби не Сибір чи царська муштрована колона), то знемагав від того, що завдяки матері кожен дурень став уже йому парою, хоч не набрався від Реткеля німецької однозначної тупості й не змішав з нею сентиментальну мрійливість мешканця плаїв. Невластивим було йому і прагнення здаватися іншим, ніж був насправді. Він зріс дитям Лук'яна Кобилиці, якому старший брат Іван (що втік у Молдову) зібрав легіон озброєних до зубів верхівців, Юрій ходив на Сергіївські полонини до брата, коли Кобилиця чекав з угрів допомоги генерала Бема, а не дочекавшись, сам вирішив іти в Угорщину підсобити гуцульською силою Петефі й Кошуту... Був його дитям. Ніжним і войовничим, скаржно і грімливо пам'ятливим. Чи не тому планував утечу до Сербії, аби уникнути зіткнення з гренадерами Гарібальді.