Це був не просто бунт заради бунту. Це був бунт на колінах. У марнотних клопотах не народжувалися молочно-медові ріки. В житті не видно було нічого істотного і законного. Сонно дрімали на призьбах недвиги, воловодилися за пусте спустошені люди, менш-більш освічені страждали не категоричністю, як це переважно буває, а крайнощами до ножа. Краплини роздзьобували скелі, в русі перебувала лиш клейка імла.
Бісмарк об'єднував королівства, вбиваючи провінції.
А Спартак умер із мечем, бо не був рабом.
У Дихтинці Федьковича настигла злива. Він заховав під сідло тобівочку з документами про остаточне звільнення з армії. Прямовисні струмені дощу заливали очі, він дав коневі волю, і той пішов убрід через наповнені водою ковбані, вириті на дорозі гірськими спл и вами вже цієї весни. Мабуть, треба було заночувати у Волинського в Розтоках, хоч додому й лишалося менше десяти кілометрів: Киселиці, Тораки — й Сторонець. Одяг промок. Дома знову доведеться перевдягатися у що попало, топити піч, щоб просушитися и зігрітись: слугам мати звеліла не потикатися на синову поле вину. Він страхітливо стомився і, як тернину, ковтав своє обложне безсилля. Навіть які-небудь банальні рядки не наверталися на гадку.
Зі скидів на дорогу зливалися мутні водоспади. А в То-раках, які лиш трохи вище, ніж Дихтинець, падав мокрий сніг. Коли наблизився до Стороння, околичні царини й узлісся біліли, мов серед зими.
На подвір'ї, вже машинально, Федькович глипнув на мамине вікно. Зі щемом згадав, як ласкаво вона приймала його наприкінці березня.
Що з тобою сталося, нене?!
Чому я весь час розчаровую людей і вони починають підглядати за мною, як дідові опеньки з гною?
Я не пророк, кожне слово якого стає святим, тому пророка завжди карають і страчують. І, здається, не вселюдський болеїд, якого звикли бачити тільки в сльозах, тому навіть дітям хочеться закидати його камінням, щоб побачити спотворене риданням обличчя. Та коли люди зде-більша кажуть про інших тільки те, що самі з себе являють у житті, то мені безнастанно щось накидають, щось про мене вигадують. Мабуть, тому, що я не є минулим людським. Я є для людей їхнім непередбаченим майбутнім, про яке вони думають з недовірою й острахом.
Вітер доніс шелест Путилівки. Стиха шепотіли смереки. Між хмарами проблиснув місяць.
Місяцю-князю, Срібний королю, Мила розмова, Друже, з тобою! Як сам з собою, Як брат з сестрою, Так я з тобою!.. Місяцю-князю, Дністсрський царю, Чом ти сховався За чорну хмару, Коли ми тяжко, Коли ми важко, Коли сердечко Б'ється, як пташка?..
Місяць оре темне небо, а я три думки гадаю, що мені діяти, з чого починати, аби щось у собі переробити на краще.
Святий супокою, Звінчаюся, серце моє, Навіки з тобою Без корогвів і без попа...
Він добре знав, що таким чутливим, образливим і навіть трагічним зробила його любов до Емілії. Панна Маро-шанка намагалася розбудити його пристрасті пестливими співчуттями, підкресленим розумінням його вразливості, і зрештою після розлуки з нею в його душі накопичилося стільки дрібних і пекучих образ на людей, що він часто ставав плаксивим хлопчиськом. Останнім жалем всі жалі несу до тебе... Своєю зрадою Емілія зневажила його до могили.
Насідали присмерки, та в маминій половині не світилося. Дашкевичка полюбляла вечірні сповіді перед Богом у цілковитій темряві. У себе на столі застав розгардіяш, наче покопошилися півні після бою. Він пошкодував, що досі не оглух серцем до всього цього. Знову кольнуло в грудях, коли згадав, як напали на нього збандичілі розтоцькі парубки, як діти й молодиці стали закидати його камінням.
"Схаменіться, люди! —закричав піп Костинович. —Це ж урльоповий цісарський офіцер Федькович-Гординський. Поет Федькович, людоньки, ваш адвокат і заступник перед світом. — Видно, Костинович здогадався, що цей роз-павичений підпоручик — Федькович, з описів Ганицького чи Волянського, Олександрового батька. — Ану дайте дорогу!" — кинувся на юрбу з дерев'яним розп'яттям. Про-ившись крізь ватагу парубків, парох узяв Федьковича під руку, від нервового збудження насталено стиснув лікоть і провів до линвового моста на Черемоші. Услід улюлюкали: "Хай тільки ще раз сюди потикнеться, ми йому повернемо голову в той бік, куди очі не дивляться".
У кошику для папірців валялися клапті порваних листів. Він болісно скривився і почав здирати з себе піддубе-нілий на холоді мундир. "Кожний має свою правду в своїй господі". Тільки ж тої правди, як поля, за днину не сходити. Листи зі Львова й від товаришів по війську з Семиго-рода. З маминої половини долинув дражливий сміх Мелан ії Верховик. "Господь з тобою, сердешна". Знову згадав, як волав до натовпу парох Костинович: "Та він же син шановної Дашкевички зі Стороння, син мандатора Гор-динського. Пошкодуйте хоч матір стару, в якої Богородиця забрала десятеро діток під свою святу опіку. Він у неї один лишився".
І шматує листи від нещасних вояків! Меланія щось оповідала Дашкевичці, та мовби силкувалася підтримати розмову, та щосекунди скаржно чи знудьговано кректала, кашляла й била долонями об подушку, ніби когось шмагала за свою знедолю.
Федькович затопив у печі й дивився на відсвіти полум'я, що пробивалися крізь щілини в дверцятах і полільнику. За вікном усе поглинула липка біла імла. На оборі прочала-пав по ще скованій морозом грязюці котрийсь зі слуг. Через хвильку прочалапав назад. Тут же меланія покинула Дашкевичку, та, коли вийшла з хати, хвіртка не скрипнула, зате почулися голоси десь за причільною стіною. На людські стосунки треба дивитися крізь вселенську комедію, — подумав поет. — Навіть на трагічні закінчення цих стосунків. Досконалість бачення життя неможлива без певної частки гумору". Мабуть, той плішивий, у сірих габардинових штанях, повів Меланію в хлівець. Що ж! Ця молодиця вже нічого не втратить у людських очах, її наповнене жагою тіло лишиться нетлінним ще на сто літ після того, як його покине душа. Воно законсервоване аміаком, як стума, що оповила гори.
"Де ви, мої обморожені мрії? Коли ти повернеш на весну, зимо сподівань, до тихих скрипок Вівальді?" До доб-ротворного поля вселюдської пам'яті від чужих, як свічка в руках покійника, прапорів. Коли повернеш, зимо? Коли народиш найчорнішого ворона? Коли змиєш хвилею каміння одвічних прокльонів і поклони календарям?.. Коли?"