...Від краю до краю непорушно стояли порвані часами і лютими нечасами карпатські верхи. "Не жаль мені цього світу, милий друже. Усе, що я любив і що мене любило, перед Богом спочиває, лиш я ось в самоті блукаю без притулку, як билина..." Знову лебедина пісня?
Але ж яке життя просте! Вийде якийсь придурень із ха-щоби, вб'є, не послухавши "лебединої"...
Він зійшов з хребта, якогось селятинського стрів, той так і назвався — селятинський.
— На"ський". Куди так поспішаєте... з жінкою у сідлі?
— Там якісь посвяти будуть.
"О мій темний краю! Посвяти все йдуть і йдуть..."
— А хто ви? — запитав несподіваний для цих околиць прочанин.
— Я людина з верхів і долин. Просто кінь мій...
— Підкову згубив? — Гуцул співчутливо похитав головою.
— До коваля би. Хоч би зліз із цього хребта. То куди ви? На причастя? — Федькович окинув поглядом молодицю, завважив бісики в очах.
— Святу церкву в Сторонці будуть поминати.
— І нову закладуть?
— Місце не святе без церкви, посвятять, бо негоже на дикому ставити. Кажуть, що назовуть Різдвом. Ще одну церкву Різдва закладають.
— Чогось я вже не розумію.
— Пане, церкви будуть завжди, а відправи від свят до свят.
— Я зійшов з небес, і мене оскаржили люди. Я прийшов з казарми. І днесь мені ваші турботи і згуби.
— А ви, мабуть, Федькович, поет. Чули про ваше всяке. Життя нікого не мине...
"Не хочу чути в цім лісі ні правд, ні неправд. У лісі чути голос солов'їхи та ще синиці. Співайте людські пісні своїм стоязиччям і вмирайте, умерщвляйте дітей, я німий Юр із безгоміння гірницького. А може, й не живу? Вмер то вмер. Ходіть своїми дорогами стоязичними. Я вмер. Що цей селятинський недотепа хотів сказати своїм "життя не мине..."? Я дуже хотів жити. Хотів привезти сюди, в гори, Емілію, щоб тут продовжити рід і життя, а може, й історію Шипинської землі. І дала ти мені, Еміліє, ще муку страждань зі своїх немирищ і немрищ, на смерть споминам і спо-ісуту".
І він, і гуцул селятинський з конем на гаптованій вуздечці й дружиною в сідлі сходили з верхів повільною ступою, і гуцул ні з сього ні з того, наче Федькович завинив йому у млявій ході через якусь підкову, сплюнув і промовив:
— Якийсь день сьогодні — ніби не день.
— Правда. Ніби не день. Ніби народився без свідків. А звідки ви мене знаєте? Та й вас я десь бачив.
— На службі. — Гуцул ішов у накинутому наопаш кожусі. Відкинувши полу, підняв культю руки. — Італія... А служив я недалеко від вас, чув, як вас святкували, що вістовий втопився через ваше нелюдське поводження.
— А ви в це вірили?
— Ні. Мені розповідали ваші жовніри, що ви дуже чуйний чоловік. То офіцерня пустила буйду, бо вас любили всі солдати.
— Ось як важко розминутися з минулим. Хіба я сподівався, що і в цій пустелі мені нагадають ту неприємність?
— Минуле завсіди з нами, пане Федькович.
— Так, добродію, я вас не виню ні в чому. Пенсію вам дали?
— Чорта лисого. Не можу добитися. Вже й Августак, і Губріх писали до Відня, і від консисторії просили. Корову продав на листи, а вони навіть відповісти не спромоглись. В народі кажуть, що навіть смереки балакають, а ті праведники мовчать.
— Знаю, які вони мляві на виплату.
— Таж законно належиться.
— Зайдіть як-небудь до мене, ще я їм спробую написати. За такі речі я грошей не беру, ні віддарунків. — Увійшли в Сергії. — То завітайте.-Я тут поверну до знайомих, попитаю коваля.
— Прийду, дорогенький пане. Нехай вас Господь нам береже. Нехай Пречиста ласкою опікає.
Федькович припнув коня до заворітниці й окинув при-цінливим зором Юльчину гаразду. "Ці попи пускають кинуті їм "на Боже" гроші з вітром. Тут потрібен не вчитель, а господар".
Мабуть, Крилатий не приїжджав сюди конем або й в сідлі не вмів сидіти, бо Юлька вибігла до воріт.
— Це ви? — здивувалась.
— Якщо ти відмовилася вийти за мене заміж, то не можна й на обійстя ступити?
— Чого ж, прошу...— Вона відчинила трухляву хвіртку і дебело бухнулась йому на груди.
"Видно, цій дівці таке ж природне діло спати з хлопцями, як їсти й пити. Схоже, що вона цього скуштувала ще семирічною".
У нього теж було дитинство, і він знав, які ці дівчатка безсоромні й похітливі, їм завжди що-небудь сниться перед тим, як шукати гріха. А ще фальшиво приборкувані попівни. Вони навіть своїх матерів-самодурок за те люблять, що всілякими натяками і заборонами попускають "до... винності". Ця сита і пещена порода думає тільки про те, як би насититися "перед царством небесним". Декоратори непорочного зачаття!
Він скинувся, як випатрана риба (любив так Кобилянсь-кий глумитися з його нервовості, та він був тоді аж занадто спокійний).
— На горищі ще холодно, Юличко?
— Стужа, мій пане. Я сплю тепер в перинах.
— Де тут коваль мешкає?
— Це батько Крилатого, пане Федьковичу. Невже ви туди підете?
— Мій кінь пошкодив ногу.
— Щось дуже маленька мірка.
— Гаразд, потюпачили з Гнідим додому. Поголодуємо, як після свят, бо на чужому язику чогось доброго не втримаєш, а свого в чужу шийку не вбереш.
"І всі прагнуть, щоб засумнівався я в собі. Знищити людину — знищити й світ. Нема тебе, Федьковиче, в цю днину. Ти вмер і живеш. А може, не було днини? Та розвихри на лисині буйне волосся, зупинись на півдорозі чи в Пу-тилі. Галілей і на сонці бачив плями. Той солдат тобі мовив слово на завдаток, і ти — йому. Я тут не звікую, не дозволять. Всі доброхітно до мене йдуть, я розчаровую їх, й на самоті, на смітті і я, і вони так само умруть'.
20 квітня 1863 року
"Щось я опинився між тим і тим краєм безодні. Дитя тут не народжу, та музика, може, й буде. Щось мене ніхто вже не виживає. Нехай розбереться час, а люди — згодом".
Він кепсько почувався. Кололо в грудях, гнітила безперервна втома. І мати злягла не на жарт. Він приходив додому аж в присмерки і до світанку щезав, набравши в кишені олівців і паперу. До полудня просиджував в ізво-рах, думкуючи та списуючи то життя своє зганьблене, то чуже — не краще. Він на папері скаржився, але не хотів ставати ясновидцем темряви. Як реліквію дитинства носив із собою сопілку, що подарувала сестра Катерина. Збрехав Гординський, що він боявся сухот. Він пив ту саму воду, що пила сестра, їв її ложкою і молився щовечора, щоб захворіти, а сестра щоб не вмерла. Але Катерина вмерла після його втечі з дому, а втік він через те, що дуже жалів маму, яку покинув Гординський. Вдома Гординський видивлявся лиш те, що погано в Бога лежить, і найжорстокішими, найнепрощеннішими словами зганьблював пожертви, які дав Сторонцеві, як храпливому засланню долі. Юрій з семи літ писав вірші під верескливі буйнощі вітця й не менш верескливі материнські "уповання". Це було якесь божевілля двох родин, двох "крівців", яка жодну родину не спасла. Жодну родину. І він у сім літ вирішив, що втече від них, але пішов аж в чотирнадцять. І не до брата. Молдова була чужою, незнаною країною; ті депресивні і психозні родини, які випоминали одна одній за дане, взяте, вкрадене, зграбоване, пронищене, знищене, прогаяне і пропите, йому обридли. Він не міг очиститися від їхніх зойків, гикання і вересків. Він мусив утекти і втік. І не втратив. І не осягнув. Покинув розбещеність розуму і волі. І лиш такі, з культями, як той селятинськии гуцул, були до пригоди і бесіди.