"Який же милий легіт волі! Геть і від матусі, попівської властительки, що керує всім ворожбитством повіту та й маєтками, де я ніким не був, ніким не став. Так вона і Гор-динському заявила: "Ніким не був, ніким не став". А Гор-динський передав так Реткелю і братові Івану. І мені зі всіх боків почали дорікати, що створюю якісь вигадки про свої бідування. Та нарешті я вільний і постараюся не бити поклони. Коли вам ще закортить щось взяти "на карб моєї лихої долі", то побалакайте самі з цими ворожбитами і шахраями. Правда, очі в мене зовсім нікудишні, та олівець бачу водити. Це не стріляти в натовп, що бунтує проти трону та й теж уміє частувати кулею".
Він проїхав Сергії і, взявши Гнідого за вуздечку, повів засніженим вагашем на Шудринський перевал. Показалися сідловини Плешти і Тисницької, а ще через якийсь час вершина Красного Долу, а внизу гірські потоки в обхід стрімчаків, і запетляла дорога на Шепіт.
"Шипинська земля!" Звідси невеличкі жилочки природи — потічки Петрівець, Брусничка, Звариш — починають свій біг до далекого Дунаю. Звідси "у незапам'ятті тривала" Руська земля до морів, за Карпати і Балкани через Перкалабу, Черни, Шепіт то на Шудринський, то на Німчицький перевал, то на Чикільський хребет, то Бере-гометською долиною під мальовничим Стіжком, та все те уздовж Черемошу — Пруту — Серету, бо так природа розселяла людей, які не корилися навалам, прагнули жити, будували сторожинці й кам'яні та витісняли їх через виж-ниці і виженки, прокляте каміння — до Яровиці, на Ра-ковські хребти і далі.
"Ось моя земля. Я тут бачу півсвіту, хоч день похмурий, ще по-гірському зимовий. Ось бачу у Шипинцях церкву Різдва з моєї висоти, церкву Різдва у Дзвинячі, де дзвони дзвонили як удень, так вночі, як взимі, так уліті, сповіщаючи то про Чингісхана, то про Батия. Онде і церква Різдва у Байраках', церква Різдва у Великосіллі, але я безбожним став, бо бачу лиш цю історію. Різдво без Різдва, кріпацтво без сорок восьмого і дев'ятого року, і нема тут, Боже, жодного місця, позбавленого "твоєї ласки". Рішення твої — суть закон... І ти спочиваєш у палаці, маючи мільйони вух, і нічого не чуєш. Не твори більш нічого, бо каміння носиш".
Усі ті дні, відколи удома, Федькович жив якимись сполохами і спалахами, то мовби в напівсні, між Мігрою та Осірісом, то прокидався в ньому демон бурі, то тільки Юр зі Стороння. Він то ненавидів небожителів усіх народів, то вертався до своїх первісних і темних пращурів, які розставляли на своїх кордонах незугарних бабів, даючи зрозуміти поганам, що ці незугарні камінні жінки народили воїв у кольчугах.
"Чиста біда, — подумав він сам про себе. — Або якби вже замкнути навіки очі, або якби що-небудь траплялося. Де тут життя, крім пам'яток давнини? Мені хочеться якоїсь всесвітньої круговерті, а не приїзду Гакмана".
Він іронізував сам з себе і втихомирював себе, ведучи на поводі слухняного і справного на гірських стежках Гнідого, і відчував то безмірну самоту, то присутність якихось не зовсім збагненних світів, причетність до них і обумовленість усього. "А може, — подумав він, — коїться таке зі мною через усі ті витівки-витребеньки Гординських та Дашкевичів? Ні ті, ні ті мене не впізнають. Вони й не хочуть мене знати, бо мене мовби підкинули їм на їхню недолугу та сувору судами старість. — Несподівано: — Я так мріяв привезти сюди Емілію!" Згадав її листа: "Коли часом у далеких сторонах усміхнеться до Вас небо полудня, зверніть свої очі на холодну північ і нагадайте собі хоч на хвилину мене, що Вам була і навіки буду правдивою..." Жарти долі! Після недовгого перебування в Чернівцях полк зняли на Семигород, і він не мав часу попрощатися з Емілією. В дорозі наздогнав його лист її матері, проте в листі була й записка від Емілії: "Я доконче Вам, високоповажаний пане і приятелю, хочу власноручно написати: моє Вам найсердечшше вітання, і з глибини мого серця дякую Вам за ласкаву пам'ять, яка завдає мені жалю, що Вас тут нема; але свідомість того, що Ви, моя правдо, недалеко, а мені дуже трудно, звертаюся до ласки Ваших споминів. Я ручаюся, що залишуся Вам з найбільшою повагою і приязню". Проклинаючи мить і годину, яка не дозволила йому побачитись з Емілією перед від'їздом, він на звороті якогось військового розпорядження написав:
Wo die (-ss?) Blumen ich gefunden, Zie (-as, —ss) die Ruhe ich zurück.
Потім ще щось було переплутано, перекреслено, змінено для мелодики, одначе суть отих двох рядочків не та, що з'явилася у поетичній сторінці, поданій Дідицьким. їхній істинний смисл такий: "Де ще квітку не знайшов я, спокій з піснею вернув". А в Дідицького все визирнуло з прірви: "Я не винен, твоя доля не винна, що в мені ти серце остуджене". Емілія зрозуміла, що він повернув собі спокій, бо все, що між ними було, стало "сухим мохом". Звідкіля взявся мох замість квітів? Рука Дідицького. Квіти йому замінили мохом! Емілія виписала собі з публікації ті два рядки, мовби отримала їх у відповідь на свого листа до Федьковича. Розгніваний брат старої Марошані облаяв поета "простим Федьком", після чого між ним та Емілією намітився розрив. Намагаючись не показати свого засмучення, Федькович написав до Кобилянського: "Я нарешті однаково радий і доброму, і злому", хоч насправді це були невимовні сльози. Але після поетової смерті про це скажуть: де з кохання не може бути користі, там мовиться про вічну вірність...
Його притлумив біль, і він сходив з гір уже не Юром, не революціонером, який, мов Лютер, "розбратав брехні" про тих, кому треба вірити чи не вірити. Він вернувся до того самого болю його ще дитинських утрат, який пробував розвіяти Кобилянський, вселяючи в його душу певність таланту. А Боже! Хіба талант конче повинен іти поряд з особистими втратами і болем? Але і за крихітки болю в поезії ухопився Дідицький, спрямовуючи його до трагедії. "Істинно поетичний талант, — написав Дідицький Кобилянсько-му, підкреслюючи нерозлучність модного романтичного болю і таланту. — Вмістимо Федьковича в 'Слові", та не надсилайте його поезії в латинській транскрипції. Як він пише насправді? Латинкою чи кирилицею? ' Добре, що в тому часі Кобилянський виїхав до Німеччини. Припинилися Федьковичеві публікації і... фабрикації редакторів, які могли б йому і пошкодити ще більше, ніж пошкодили. Та й саме життя не давало йому сісти за перо. Тоді, в шістдесятому, вбили його товариша Зубана. Убили п'яні офіцери в садистській жадобі бачити людську кров. Даремно Стефа-нія Попович гадає, що її коханого закололи в Італії... Утопився Федьковичів денщик Уріка з Молдови. Гнобила його самота. Сонні мари. Він написав Кобилянському: "На темній дорозі лиш ти мені заяснів".