Вона через силу звела на нього пригаслі очі — і не витримала, опустила. Голос її прозвучав із скляним видзвоном:
— Кость ще не вмер. Ви забули. Він ще живий.
...А еще того досадней, Что на людях и в дому Все зовут меня морячкой Неизвестно почему!..
Тільки тоді, як шофер Петрик з великим старанням підтримав пісню своїм проникливим тенорком, Нечаєнко усвідомив, що співи розпочав він сам. Але що ж то за пісня? З яких часів вона виринула? На всяку пісню Петрик заводився з одного дотику, і вже тоді звучав безконечно довго. Колись вони їздили в Полтаву, і Петрик разів із тридцять устиг проспівати пісню про річку Бі-рюсу — від початку до кінця з усіма словами.
На спогади Нечаєнко не мав часу, але асоціації робили своє. А все — через повітря. Польове повітря ранньої осені — ось у чім була причина. Він ранньої осені повернувся з армії у своє село. А через рік, вже з атестатом, такої самої осені виїздив на навчання в Харків. Пахтіла земля після оранки на зяб. Дихала озимина. Дух прив'ядання сухого стебла і присушеного груддя стояв над городами й кукурудзами, а від стиглих соняхів сходила неповторна і прониклива духмяність: в ній було трохи живиці, трохи меду, а трохи гіркоти й солодощів од спілих зернят.
Пісні! їхнє село співало "На вгороді верба рясна", "Ой у полі вітер віє", "Ой у лузі та ще й при березі", і ще багато гарних пісень, а тої осені ще такої саморобної: "Ти будеш старшиц лейтенантом, я буду старшой медсестрой". Але пісні "Морячка" не співали... Звідки ^ вона взялася в ньому?
Хтось із заводчан на світанні дзвонив у місто, і розійшлася чутка: "Вночі Музику прооперовано". Боліли зрада Рюрика і несподіваний випад Аліни. І підсвідомість весь час тримала напоготові тяжке міркування: незалежно від об'єктивної правди над ним зависли чорні хмари — хтось має на меті не встановлення істини, а знищення справи його життя.
Це значило, що треба їхати на завод до Шальварського.
От він і їде!
Нечаєнко натхненно заспівав?
И обидно, и досадно, И тоска меня взяла...
Петрик з ентузіазмом підхопив: "...что не так ему сказала, что неласкова была...", їх почало трусити й кидати, і загупали амортизатори, і Нечаєнко з цікавістю зиркнув на водія: чи ж ворухнулася в ньому професійна совість. Але вона не ворухнулася: той тримав сто десять.
Ось воно що. Тієї осені вернувся з фронту сусіда їхній Андрійчик, красень матрос, вернувся без обох ніг,— цілий рік заробляв тим, що, кинувши перед собою на землю безкозирку, тремтячим жалібним тенором співав оцю саму пісню "Морячка" — майже щодня у районі, а в базарні дні — у своєму селі. Карбованці, троячки, п'ятірки так і сипалися, він заробляв багато і все пропивав. Мати його від ганьби і безвиході за той один рік змарніла й почорніла — гірше, ніж за чотири роки чекання. Потім молоденька місцева вчителька не побоялася — взяла шлюб із безногим матросом. Здається, живуть собі й досі разом із своїми дорослими дітьми. Он звідкіля ця пісня у пам'яті Нечаєнка.
Він собі проміряв пульс. Дев'яносто шість. Подумав: навіщо я це роблю? Відказав: треба себе контролювати.
І ось вони зустрілися з Шальварським (комісія й досі працювала у кабінеті директора). Не вірити людині — неприродно, а ще більш неприродно — дивитися в живі людські очі, слухати людські слова і навіть уловлювати щирі інтонації, і при цьому думати: "Це є мій ворог!"
Гарна голуба сивина, небесно-блакитні очі, акуратний рот з тонкими губами, які чітко ліпили слово по слову,— все це було так по-людськи, навіть переконливо, навіть привабливо своєю охайністю, от тільки у зблискові окулярів часом вловлювалося щось відсторонено-офіційне і навіть невблаганне, але ж то, певне, походило від Не-чаєнкового упередження.
У кабінеті був також Дем'янко.
Шальварський вислухав короткі міркування Нечаєнка про подію, зауважив, що вони не зовсім збігаються з попередніми висновками комісії, він запевнив, що місія Дем'янка на Чайці не викликає в нього жодних сумнівів, а міркування того ж таки Дем'янка Про конструкцію турбіни — викликають; всі ми люди, не треба себе картати за свої слабості, а дружні почуття до Нечаєнка, які Дем'янко проніс через усе життя, роблять їм обом честь..., Тільки оце небажання торкатися суті справи, наближатися до істини,— тільки це нагадало Нечаєнкові: цей чоловік ненавидить творчих людей, і то в нього назавжди, як колір очей.
Увечері вдома Нечаєнко розповів Ганні Іванівні про все, що сталося протягом цього довгого дня, і коли він казав їй про Аліну — то уважно поглядав, шукаючи на жінчиному обличчі співчуття або обурення. Він сказав:
— Ми з тобою завжди знали: спокійна благополучна дитина. А тепер вона виросла чужою. У чомусь ми винні, я тільки не знаю — у чому.
Ганна Іванівна зітхнула, охопила себе руками за плечі; дихала вона нервово і болісно супилася. Кинула різко:
— Ти, Іване, твердий. Ти як залізобетон. А ще до того й непосидючий, і нервовий, і йдеш, як танк,— наїдеш і не помітиш навіть...— Вона струсила порошинку з свого плеча.
Він сказав:
— Дивно. А я собі уявляюся підстаркуватим телям, у якого роги так і не виросли, зуби повипадали, а хвіст давно відгризли собаки.
Він думав, що теоретично, і навіть практично, можна виплавляти метал для його останньої лопатки на космічних станціях. Він це добре виважив. Це розв'язувало всі проблеми. Щоправда, за такої технології парова турбіна стане дорожчою за саму космічну станцію.
Але ж які можливості!
То вже будуть можливості наступного сторіччя.
Задзеленчав телефон. То дзвонили два його найкращі учні і потенційні супротивники, два молодих аспіранти-суперники, антиподи, як джеклондонівські "світло й тінь": набираючись нечаєнківських знань і досвіду, вони обидва збиралися спростувати справу його життя і перевести виробництво електроенергії на принципово нові основи. Перший покладався на впровадження кріогенної техніки, яка, давши енергетикам надпровідність, навчить їх створювати агрегати фантастичної потужності. А другий відкидав саму ідею класичних агрегатів і збирався перевести світову енергетику на безпосереднє перетворення теплової енергії в електричну (ішлося про струмінь іонівованої плазми у магнітному полі); при цьому обидва' вони зневажали сучасне теплове господарство, цілком і повністю розраховуючи на термояд.