Аж тут вона подивилася на батька. Трохи сторопіла: у нього на обличчі була розгубленість, дивився він під ноги, поволі грали жовна біля вух, і очі втопилися глибше, ніж звичайно. І коли вони випливли із тої глибини і з болючим здивуванням зиркнули в доччине лице, вона зловтішно всміхнулася. Вона не змогла цього стримати — їй здалося, що вперше у житті вона здобула над батьком перемогу.
На прощання поцілувала його в щоку і побігла наздоганяти гурт. А Нечаєнко грузько пішов до машини.
У грудях йому стисло, і він, як тоді на Леваді, поклав на них долоню і обережно, щоб ніхто не помітив, почав серцеві підмагати. А другою рукою намацав у кишені скляну трубочку з нітрогліцерином. Він досі гадав, що його дочка — це істота, у якої всі наміри, висловлювання, схильності схожі на непевні тіні із розмитими краями, а бач, знайшлося досить злості, щоб ударити його, батька, в біді, ударити дошкульно.
Може, це природно? її перезагальмованість повинна неминуче приводити до зривів у поведінці, коли сором'язливість обертається нахабством, боягузливість — відчайдушністю, теляча доброта — зловтіхою. Але ж це — зле. Хто зна, чи зрозуміє вона колись, як дошкульно вона його вдарила? Але ж от зрозуміла, що він перед нею беззахисний, бо він її любить,— є така властивість нікчемних характерів: хилитися перед сильним і упакуватися над тим, хто роззброєний любов'ю до.тебе*. Слабі люди — жорстокі. Жорстокість^—їхнє самоствердження, їм не можна попадатися.
Толик сказав Аліні:
— Ото тягав-тягав ящики, але ж голова вільна, І в мене виникла раціоналізація.
— Знаю, знаю. Тримати віяло нерухомо І мотати головою.
— Перейдений етап! На цей раз серйозно, про об-лопачування. турбіни. Слухай, ходімо погуляємо! Про батю поговоримо.
— Добре, про батю. Ходімо.
Майже всі лиманівськІ ліхтарі з'юрмилися на майдані коло контори, сільмагу, їдальні і клубу, а по вулицях, що свавільно крутнулися від майдану на всі боки, тих ліхтарів було стільки, що ніхто й не знав скільки: десь на тому кутку села щось наче блищало, а на протилежному було й не добрати, чи то ліхтар, чи світиться хатина на узгірку, а в чорній глибині тої вулиці, де жила тьотя Голя, темрява трохи пом'якшала від місячного тьмяного світіння — туди й пішли Толик з Аліною.
Тепло було надворі стриманим осіннім теплом, із вечора натягало хмари, через це у небі проглядали тільки найбільші зірки. І кроки по ґрунтовій дорозі були м'які, майже нечутні, і через це говорили вони притишеними голосами:
— Ну, я йому й кажу: "Старий, діждеш, що розгнівиш Рюрика Корнійовича> тоді хана!" А він каже: "Та біс із ним, із твоїм, пробачте, Рюриком, каже, Корнійо-вичём".
— Ти все нахабно брешеш. Ти просто бридкий брехун.
Толик визвірився:
—' Знаєш що? Мені немає в світі нікого бридкішого, як твій наречений! От же ж противний! Я все сушу голову, як би його знешкодити. Викликати на дуель — нізащо не прийде. Ну, хіба що підкласти йому в робочий стіл тухлих яєць! Це думка, між іншим.
— У нього в юності був вірусний грип,— сказала Аліна,— після якого він не сприймає запахів.
— Так йому асенізатором працювати, а не заступником головного!
Аліна зайшлася дрібним сміхом, а Толик сказав з надією:
— Слухай, а ти з нього так смієшся, наче він не твій наречений, а мій.
Аліна змовчала. Толик довго збирався з духом і нарешті почав тихим голосом:
— Алько... Аль... А мій старий — га? Таких більш немає. У кожного свій, еге? Але мій... От слухай, шість років мені було, а в голові — усе як учора; узяв він мене і поставив ногами собі на плечі: "Стій, тримай рівновагу, погуляємо..." — а я від страху кричати! Він тоді опустив мене, поставив перед собою і каже: "Ну от ти все розказуєш, що будеш льотчиком. А ти хоробрий?" Ну, я щось мимрю, мовляв, "виросту..." А батько каже: "Як же це ти собі думаєш: оце ти ростеш собі і ростеш і зостаєшся боягузом, а одного понеділка встав — коли дивись: уже дорослий і сміливий!" Я хоч і малий був, а пам'ятаю, що розсміявся, бо зрозумів, що такого ніяк не може бути. А він мені: "Що посієш, хлопче,— оце зараз іде твоя сівба, поки малий,— те й пожнеш, коли виростеш. А інакше, брат, не буває!" І я зітхнув, схлипнув та й кажу йому: "Став. На плечі. Стоятиму..."
Аліна слухала замилувано.
— Молодець, Мушечко! — сказала вона.
— Я б нікому не дозволив називати себе Мухом, а тобі дозволяю. Знаєш, чому?
— Бо ти і є мій Мух.
— А ти страховисько типу Аліна! — Толик намагався повести розмову стежиною, яку він собі вимостив по-думки наперед, а дівчина усе звертала з неї і простувала навмання. Він сказав: — Слухай. От слухай мене. Нащо тобі Рюрик? Ти так любиш мого старого! От він щодня питає про тебе!
— Правда?.. *
— Слухай! Виходь за мене заміж.— Він намагався на неї не дивитися.— Дуже просто. Підемо жити до нас.
Це було освідчення і сватання. Але Аліна зрозуміла його якось поверхово, не давши жодного клопоту почуттям і уяві,— і вона не збагнула справжнього змісту події. Вона сказала:
— Мій любий вигаднику! Щоб я більше нічого такого від тебе не чула!
Він запитав тихо:
— І що — ти не можеш мене полюбити?
— Я тебе дуже люблю. Як братика.
— А інакше — ніколи?..
— Толечку мій гарненький! Ніколи більш про це не думай.
— Спасибі,— сказав Толик.— Оце зараз вимкнуся — та й уже не думаю.
— От-от,— схвалила Аліна.—Молодець. І Толик закричав:
— Так я ж не лампа!
Вона сміялася, а Толику було досадно. Потім вона роззирнулася навколо, щось таки притлумлено усвідомила і сказала непевно, знічено:
— Толечку... Ти б полюбив Стелку... Вона так тебе любить!
Замовкла, схаменувшись: як же це вона розбазікала, хіба ж їй на те звірялася подруга!
Зірки зробилися яскравіші, у селі стало темно, як у чорному льоху, Аліна зовсім не бачили Толика, зате стало добре чути, як він сопе поруч із нею — ображено, згорьовано, безнадійно, самотній скривджений хлопчик, і вона повторила як могла переконливо:
— Толечко... Стелка, та за нею півзаводу сохне, кращої дівчини я і не знаю, куди мені до неї!.. А вона тебе знаєш як любить...
— Не бреши...— сказав Толик.
— Я? Тобі? У такі хвилини? Хіба ж можна...
Коли вони повернули назад — побачили яскраві німби кількох ліхтарів у центрі Лиманівки, Толику здалося, що хтось за ними йде: позаду чулися якісь смішки і тупотіння, він озирнувся і нікого не побачив. Він навіть здогадувався, хто б то міг бути, але чомусь не злякався.