Микола й тепер промовчав і лише згодом відізвався:
— Питаєш? Та ти ж сам казав, що скотина ця най-
дужче боїться псів та людей на конях. — А за хвильку додав: — Ой, дорого міг коштувати мені й той мій винахід, і твоя екзотика...
НА ГАДЮЧОМУ ОСТРОВІ І. Випадкова зустріч
На місце нової праці я приїхав у п'ятницю ввечорі, а вранці, виспавшися у бляшаному бараці, я вже оглядав нову околицю. Вона мені, правду кажучи, більше сподобалася, ніж попередня. Мені давно хотілося помандрувати з рушницею по плавнях та по лісових хащах і горах, перемагаючи перешкоди й небезпеки. Але де ви тут, поблизу, знайдете ті небезпеки? Адже, тут немає навіть путящого звіра. В Австралії, правда, є давуни та крокодили, які часто бувають (небезпечними для людини, але вони десь далеко, аж у Квінсленді, на півночі, де не бракує лісових хащів. Проте, я таки був трохи вдоволений, що поблизу були хоч невисокі гори, вкриті рідкуватим лісом, а в долині, попід горою, ховаючись за очеретом та деревами, протікала річка, де, як я довідався, було чимало різної дичини й гаддя. Більше того, тут лсе поблизу частими гістьми були й кенґуру, в чому я скоро пересвідчився.
Вийшовши цього ранку за ворота, я побачив, що по другий бік дороги, під гіллястим евкаліптом, на дротяній огорожі, висіли чотири забитих гадюки. Я підійшов ближче й почав роздивлятися. Одна з гадюк чорна, метрів на два завдовжки, а решта всі менші, піскуватого кольору — що звуться тут "тайґерснайкс", тобто тигрові гадюки, що є майже найнебезпечнішими для людини.
Доки я роздивлявся, прилетіли на дерево дві кукаба-ри й підняли такий галас, ніби там знеслось і кудкудах-кало з десяток курок заразом. Кукабари ніби гнівалися, що я підійшов до їхньої здобичі. За їхнім криком я не зчувся, як до мене ззаду наблизився якийсь хлопчина й запитав:
— Що, дивитеся на моїх гадюк?
Я оглянувся й побачив смуглявого хлопця років тринадцяти. Мені здалося, що я його десь бачив, але не встиг пригадати, як він вигукнув:
— Та це ви в Баньйолі були, все з дівчинкою ходили?!
І я в цю ж мить пригадав Італію, табір ІРО і хлопчика Василька.
Боже мій! Та це ж той самий симпатичний Василько, що переживав велику трагедію через свого біленького песика, властиво щеня, яке він привіз із собою з Німеччини. Пригадую — ніби це трапилося вчора — як він з братом, вийшовши в таборі Баньйолі від австралійського консула, стояв коло бльоку "Р" із слізьми на очах і тримав на руках свого песика Найду, якого консул не дозволив брати до Австралії.
— Забороняє австралійський закон, — казав він Василькові.
Я пробував тоді потішити засмученого хлопця, але ситуація погіршувалась тим, що в хаті його штурмував другий "консул" в особі матері, яка домагалася, щоб він лишив, нарешті, своє щеня.
Я тоді виїхав за кілька день з табору й не знав кінця цієї історії. Тим то я мимоволі одразу запитав:
— А як же, Васильку, з Найдою? Покинув в Італії?
Василько якось гордовито глянув на мене, ніби дивуючись, що я й досі не знаю таких загальновідомих речей, і сказав, посміхаючись:
— Еге ж! Глядіть, бува, так би я й покинув свого Найду. — І відразу додав:
— Він тут, зі мною!
— Як, з тобою? — майже вигукнув я з несподіванки. — А консул же заборонив?
І Василько розповів мені цікаву історію про те, як він проніс песика на пароплав у скринці, так що ніхто й не помітив.
— Але тут прийшла нова біда, — продовжував він розповідати, — хтось, мабуть, побачив, як я годував Найду, або як я купав його, і доніс капітанові, бо одного дня, як уже переїхали Суезький канал, по радіо оголосили, що на пароплаві хтось незаконно перетримує щеня а тому то власник його мусить негайно зголоситись до капітана. А через пів години почали шукати в нашому кінці по каютах. Посадивши Найду в відро і накривши рушником, я ледве встиг пронести його до пароплавного кухаря-індуса, з яким ми добре заприятелювали ще з перших днів, і дав до схову. За те платив йому цигарками, які давав брат.
—• Та найбільше, мабуть, хвилювалась моя мама, — казав далі Василько, — вона все мені дорікала: — Тут хоч би душі свої, врятовані від большевиків, довезти цілими, а ти ще собак возиш, — казала вона. — Та через тебе й нас усіх повернуть назад до Німеччини.
— А я таки довіз свого Найду до Австралії і щасливо проніс на берег, хоч і була сувора контроля, — так закінчив Василько свою розповідь.
Ця історія мене таки немало здивувала, тим більше, що я знав кілька подібних випадків з псами, але нікому не пощастило перевезти їх до Австралії. Тим то Василько, хоч і зле зробив, що порушив державний закон, видавався мені щирим до Найди і спритним.
А Василько знову, безтурботно посміхаючись і ляскаючи по землі якоюсь хмизиною, розповідав про свої пригоди, про гадюк і кенґуру.
— О, тут як попрацюєте, то побачите їх часто, — казав хлопець. — Он там, за тією горою, є ціла гадюча фарма, розплідник такий, — і він показав рукою в той напрямок. А коли ми вже повернулися до своїх бараків, Василько сказав:
— Коли хочете, сьогодні по обіді підемо до річки, поблукаємо.
До обіду я впорядкував своє нове мешкання, а пізніше, коли сонце зменшило свій шал, до кімнати постукав мій знайомий Василько.
— Ну що, підемо? — запитав він якось переможно, відчинивши двері і ставши у всеозброєнні. Через плече у нього висів бінокль на ремінці, а на ногах були ґумові чоботи.
— Та ти, я бачу, готовий до наступу? — сказав я, усміхаючись і недовго думаючи, зібрався піти, сподіваючись, що Василько покаже мені добрі місця, де можна буде вудити рибу.
Вийшовши з кімнати, я побачив коло бараку дебе-ленького песика. Василько відразу ж прикликав і сказав:
— Найда! Дай панові лапку! — і підвів його до мене, щоб познайомити.
Це вже не було те одномісячне щенятко, що я бачив у Баяьйолі. За рік воно виросло й виглядало вже величеньким псом.
— Розумний песик, — ствердив я, і ми рушили в дорогу. По дорозі Василько зайшов до свого бараку й виніс для мене теж пару Гумових чобіт. Я, правда, вирішив не обувати їх, але Василько доводив:
— Без цього небезпечно коло річки; десь на гадюку наступите або ще яка халепа. Ми ж підемо на Гадючий острів.
Потім витяг з-під барака дві міцні залізні дротини по метрові завдовжки: