Я замовкнув, справді пригнічений цим несподіваним відкриттям. Священик і собі мовчав, певне, вагаючись, чи не вигнати мене зі сповідальні за те, що я з нього жартую. Але хто його знає! Чи я жартував? Він добре знав, що я дитина совісна, страждаю на ту саму хворобу, що й моя мати. Несподівано він запитав мене голосно і майже урочисто:
— Алене, чи ти віриш у Бога?
— О так, панотче!
1 Христос народився в яслах, де бик та осел зігрівали немовля своїм диханням; до Єрусалима Христос в'їхав на ослі.
— Чи ти віриш, що Ісус є Христос, Син Бога живого, що він віддав за тебе життя своє і воскрес із мертвих?
Я вірив у це всім серцем, усією душею.
— Чи ти любиш Пресвяту Діву?
— Так, люблю...
— Тоді не думай більше про ці дурниці. Якщо ти согрішив, я даю тобі розгрішення, вірніше, сам Господь дає його тобі.
Він поквапився вернутись до ризниці, ніби тікаючи. Я ледве встиг відтарабанити покаянну молитву і знов опинився надворі, в заціпенілому супокої вересневого дня. Вітер був теплий — не вітер, а подих, як звикли писати поети, але того дня заяложений образ був правдою: подих, зітхання живої істоти. Я думав пожартувати з настоятеля, але несподівано для мене самого цей жарт не те щоб дав мені полегкість, а нагадав про ту любов, що завжди була мені притулком. Про поклоніння, що ніколи не зазіхало на іншу любов, на інше поклоніння — християнському Богові, а разом з ним хлібові й вину, народженим землею, сонцем і дощем. Цей подвійний притулок аж ніяк не зайвий. Ніколи жодний притулок не буде зайвим для захисту від людей. Тепер, через два роки, моя туга зростає день при дні, в міру наближення до того, що здається мені найжахливі-шим з усіх жахів: життя в казармі, солдатській артілі. Я не звірявся з цим нікому, навіть Донзакові. Я не соромлюся своєї туги, я знаю, в ній нема нічого ганебного, але не треба уречевлювати її, передаючи словами: а то вона обернеться боягузтвом; інколи я думаю, що останній мій шанс — померти перед призовом до війська.
Отак собі думаючи дорогою назад, я водночас згадував, як поводився настоятель перед наставленим сильцем. Він посідав одне з перших місць у списку католиків-бовдурів, який ми з Донзаком склали паралельно зі списком мудрих католиків, і я захоплювався, що він викрутився з тактом, зовсім не властивим йому в щоденному житті, ніби охоплений миттєвим натхненням. Авжеж, так воно й було, я тепер не сумнівався. В глибині душі я був уже не такий певний своєї невинності щодо ідоловірного гріха; сповідаючись, я поступово в нього повірив. Інакше я не відчув би полегкості сумління, і моя радість виявилася б, як завжди, в скаженій біганині по парку, в яку я втягнув і Лорана. В бігові, дарма що молодший за нього на чотири роки, я майже завжди перемагаю, бо він засапується.
Як я причащався другого дня, не пам'ятаю. Причастя запам'ятовуєш не більше, ніж сни. Одначе день восьмого вересня мені упам'ятку, хоча минуло три роки. Я відмовився піти з Лораном полювати жайворонків у поля Жу-ано. Що мене владно тоді поривало, пригадую, бо ще й нині часто пориває,— це бажання побути на самоті, бродити лісами, полями, простувати аж до знемоги піщаними дорогами, де хіба тільки й здибаєш що орендаря, він веде волів і скаже мені, торкнувшись берета: "Ааиспа^!" 1 чи пастуха з чередою. В цих безликих ландах усім до мене байдуже. І все ж я маю свою мету. Під час цих прогулянок я звичайно не без вагання обирав один з чотирьох маршрутів: верхів'я Юра, Велика сосна (це гігантське дерево принаджувало цікавих із цілої околиці), дім панночок у Жуано і стариган із Лассю; цього разу я обрав старигана, можливо, тому, що він уже розміняв дев'ятий десяток і міг скоро назавжди покинути Лассю, де він сиднем сидів цілий вік. Він уже не полював багато років, хіба що на припутнів у жовтні. Чим заповнював він свої дні? В нього була геть спантеличена міна, коли він дізнався від мене, що є ж на світі такі божевільні — купують книжки. До себе він не підпускав нікого, крім лікаря. Священик дістане його мертвим, сказав він, а живим — ніколи. Що ж до спадкоємців (він був родич усім великим землевласникам, та й нашим також, але дуже далеким), то він спускав псів на кожного, хто наважувався підійти до дому. Знаючи, що він ненавидить їх усіх однаково, вони всі разом глузували з нього. Єдина надія в них була на його страх перед смертю,— цей страх, якщо вірити нотареві, й не давав стариганові з Лассю скласти заповіт. Але Сегонда, котра доглядала його по тому, як спала з ним понад сорок років, мабуть, потурбувалася, щоб усе було зроблено. Вона, певне, й успадкує його вісімсот гектарів чи, точніше, успадкує її син Казимир, бо вона під п'ятою в цієї тварюки, що тільки й знає полювати на припутнів у жовтні для старигана з Лассю. Решту часу року він щось майстрував, як не був п'яний, тягав воду з криниці, пиляв дрова. Мені було байдуже, побачу я його чи ні. Він, либонь, ближче до неживого світу, ніж до живих істот, так само як Велика сосна, як сам стариган із Лассю. Вони не мають нічого людського в грізному значенні цього слова. Вони такі
1 Добридень! (Діал.)
8 4 — 65
225
тварюки, що не належать до того виду, якого я так боявся, від якого мені кортіло тікати.
Я йшов і йшов. Папороть, ще не зв'ялена осінню, того літа майже сягала мого зросту, я сильно виріс тільки наступного року. Папороть була моїм ворогом, мене з дитинства навчали, що вона містить синильну кислоту. Я збивав прутом найпихатіші верхівки, а то й урубувався в гущавину і вдихав аромат отруйного соку, ніби запах пролитої мною крові.
Коли я минав Сіле, занедбану ферму, де колись поклонявся Грізеті, то почув тупіт копит і ледве встиг відскочити вбік: панна Мартіно проскакала мимо, не помітивши мене чи радше не зволивши помітити, сидячи верхи, як Жанна д'Арк; її золотаві кучері вилися на вітрі, мов живі,— так, мов живі змії звивалися довкола її голови. Можливо, вона боялася, що я до неї вклонюся. Хоч ми були ріднею, а Мартіно доводилися свояками "усьому, що є кращого в ландах", як казала мама, ми їх не помічали, а вони нас і поготів. Уже не одне покоління нашого роду вело чвари з Мартіно. Ще наші діди не озивалися одне до одного. Але панна Мартіно зазнавала особливого остракізму — в ті часи (сьогодні я краще обізнаний) я все зводив до того, що вона всупереч пристойності їздила верхи в чоловічому сідлі; до того ж вона працювала, була лектрисою, компаньйонкою в Базасі, в баронеси де Гот, особи не нашого кола, прина-лежної, як каже мама, до іншого середовища, а з нею будь-які взаємини були немислимі, її приватне життя навіть не підпадало, подібно життю людей нашого кола, маминому безапеляційному судженню: бо ж не станемо ми судити про звичаї мурашок, чи єнотів-полоскунів, чи борсуків. "Ця баронеса де Гот...— починала мама.— Кажуть, нібито... а втім, ні, ти не зрозумієш!"