Моя мати важко підвелася з-за столу, і ми знову повмо-щувалися кожен у своєму кріслі. Вона підкинула поліно в вогонь і, як завжди, трохи підняла спідниці, щоб погріти ноги біля вогню. Не дивлячись на мене, вона раптом сказала:
— Ось я все думаю про це, по-моєму, тобі треба повідомити цю особу про свій від'їзд і передати їй, коли відходить поїзд.
— Тобі не здається забавним, мамо, що саме ти...
Я вчасно зупинився, побоявшись завдати їй болю якимсь необачним словом.
— Так,— сказала вона,— я погано про неї думала. Вона була для мене тою особою, яка загрожувала щастю моєї малої. Хіба могла я уявити в своєму засліпленні, що, перш ніж занапастити це щастя, занапастять її, мою бідну дівчинку, і якою страшною буде її загибель. Все мені уявляється тепер по-іншому — і люди, і їхні вчинки... Або, скоріше, я бачу їх такими, які вони є, не гіршими і не кращими, ох, тепер мені неважко буде виконати заповідь "Не судіть..." 1 Ні, більше я не суддя. А крім того, я знаю цю особу краще, ніж ти гадаєш. Я не розповіла тобі докладно, про що ми говорили ті дві години, коли ти спав як убитий після свідчення в жандармерії. Вона не розігрувала комедії, повір мені. Вона хотіла лише одного: щоб я не спускала з тебе ока. Вона гадала, що ти страждаєш недугою, яку вона спостерігала в панотця X., котрий зіграв таку зловісну роль в її житті. Я зрозуміла, чим вона була для тебе, чим могла бути й надалі. Та хіба не все одно тепер, чи вона, чи інша. Вона посіла б моє місце, вона боронила б тебе, оберігала, не вимагаючи нічого взамін. Колись ти сказав мені: вона вистраждала більше, ніж будь-яка дівчина її віку. Тепер я розумію, що це означає: вона переступила межу, за якою більше нема нічого. Раніше, хоча я і була стара, я жила своєю надією, ненавиділа все, що їй загрожувало. Але тепер... чому б і не вона, зрештою? Я протягну ще якийсь час, але не так уже довго. Ти зостанешся сам. То чому б і не вона?
— Ні, мамо, не починай усього з початку, не починаймо наново. Моє життя тут було подібне до смерті, мені треба вирватися з нього, і я вирвуся. Якщо не витримаю і пропаду, ну що ж, чим швидше, тим краще. Але ні, я житиму! Я житиму!
— Невдячний, ти завжди був невдячний. Тепер про це знатиме і ця особа, а я знала завжди.
— Того, що могла мені дати тільки вона, і того, що вона дала мені, я ніколи не забуду, хоч би скільки прожив на світі. Але зрозумій мене, мамо, я теж переступив межу, за якою вже нічого й думати про щастя: йдеться про те, щоб підкорити собі життя. Цю межу я переступив у двадцять два роки, а ти — коли тобі уже стукнуло шістдесят.
Ці слова я говорив мамі за день перед моїм від'їздом до Парижа. Але тепер я їх виклав на папері. Я взявся до цього транспонування себе самого відтоді, як почав свої нотатки, без усякої потаємної думки, лише тому, що завжди був перший у написанні творів, писав далі зі звичною ретельністю старанного учня. Тепер для мене настала пора глянути просто в лице спокусі — і при цьому не померти з сорому,— піддатись якій я зможу лише, коли мами вже не буде: нехай книжка в дешевій оправі, ціною три франки, стане завершенням усієї цієї муки. Нова зроджена в мені людина виявить свою снагу й мужність, зважившись використати для свого сходження власну свою долю, що стане змістом книжечки в дешевій оправі за три франки.
Ми ще довго гомоніли тоді в присмерку, поки, нарешті, не розійшлися мовчки по своїх кімнатах, несучи в руці ту ж саму, збережену з давніх часів, гасничку (інакше не можна було вимкнути на першому поверсі електрику!), але в моїй пам'яті не збереглося більше нічого. Напевне, я був трошки неуважний, бо всю мою увагу привертала до себе реальність, що її досі я не міг ясно сформулювати: я зрозумів, що відречення від мами і відречення від Марі було продиктоване мені тією самою доконечністю; річ була не в моїй егоїстичній чи жорстокій натурі, не в моїй черствості до інших людей. Те, що знайшло нарешті в мені своє вираження, те, чому я був ладен підкоритися з холодною рішучістю, було бажання вижити, і неодмінною умовою цього стало для мене подвійне зречення.
Довгої осінньої ночі, простягнувшись на крижаних простирадлах, марно намагаючись зігрітися у своїй сільській спальні, я методично все обмірковував від початку до кінця. Гасниця ще горіла, але поза вузьким освітом кімнату заливали сутінки, такі сприятливі для привидів, живих і померлих. Я питав себе, чи допоможе мені повна безликість номера в паризькому готелі заклясти ці привиди? Ні, я не боявся їх, але почати це нове й невідоме життя я зможу, лише коли вони заснуть у мені і не відвертатимуть мене від майбутньої битви.
Я не зостануся самотній, я це знав. Мене любитимуть, і це я знав. Але я загодя вирішив не перекладати своєї ноші на чужі плечі. Досить уже я чорнив себе, і не слід більше підмішувати чорної барви в опис своєї вдачі. Цієї ночі я й гадки не мав про те, щоб використовувати інших людей, змусити їх слугувати моєму успіхові чи моїм утіхам. Я не знаю, що називає Господь гріхом проти духу, тим гріхом, якого він не відпускає, але я знаю, я завжди знав, що таке гріх проти плоті. Маленька Серіс, зґвалтована і задавлена,— це і є несвітський образ злочину духовного, який чинили безліч людей, котрі навіть не знають, що вони винні, а може, вони й насправді не винні. Але я, Господи, хай би що я робив, я винний перед Тобою. Я намагатимуся повернути собі колишню чистоту, бо знаю: я не можу обійтися без Тебе, і Ти теж знаєш: народжений в іншому середовищі, я, може, зумів би обійтися без усього, але не без Тебе.
Так я молився тієї передостанньої ночі в Мальтаверні; думка моя витала між минулими часами і прийдешніми, між пережитими стражданнями і тими, що я маю ще пережити разом із новими зустрічами, поразками, помилками, недугами і несподіванками. Я завжди думав лише про свою власну історію, нібито історія Франції мене не торкалася.
Я знову беруся до цього зшитка в кімнаті, такій самій тихій і спокійній, як моя кімната в Мальтаверні. Вікно її дивиться в вузенький садок готелю Єсперанс на вулиці Вожірар, проти семінарії кармелітів. Гомін Парижа глухіший, ніж гомін сосон у парку під подихом бур у пору рівнодення; я спокійний, я не страждаю. Учора, недільного ранку, я продавав газети Саньє "Демократія" 1 біля церкви святого Сульпіція2, коли люди виходили звідти після урочистої меси. Другого ж дня по приїзді я пішов на бульвар Распай. На почин мені дано це доручення, незважаючи на моє звання ліценціата словесності, що ним я, здається, похвалився уперше. Безперечно, вони мали рацію, піддавши мене такому випробуванню, воно було вирішальне; більше вони мене не побачать. П'ять чи шість років тому я б на це пристав — зараз надто пізно. Отож мені не залишається нічого іншого, як одвідувати бібліотеку, записатися на факультет, слухати лекції, бути студентом серед студентів, нічим не зраджувати того, що я несу в собі, хоча, можливо, моя ноша не важча за ношу, яка обтяжує кожного з них. Але за цю історію відповідаю я, і ніхто інший, лише я можу встежити, щоб з неї не пропало анітрохи хлоп'яцтва, не схожого на всі інші. Так, це було хлоп'яцтво, найщедріше і водночас найзнедоленіше, а передусім найсамотніше; і хоч як мало учасників у цієї драми, хто з інших хлопців має таку матір, як я, хто з них зберігає в своєму серці споганену і задавлену маленьку дівчинку?