У жовтні, як ми всі повертались до Бордо, Сімон привозив у семінарію зароблені ним гроші на кишенькові видатки. Ні панові настоятелеві, ані мамі й на думку не спадало, що він мав би від них відмовитися. Мене вражало ще в дитинстві, що гроші для християн були найвищим благом, якого вони не зрікаються, яким не жертвують, хіба лиш за особливою обітницею, як-от францискани !чи трапісти2.
1 Францисканин — член жебрацького чернечого ордену, заснованого Франциском Ассізьким (1182—1226), який підносив бідність до життєвого ідеалу — наслідуючи бідність Христа. Францисканський орден швидко поширився по всій Європі.
2 Трапіст — чернечий орден трапістів, заснований 1656 року в монастирі Ла Трапп, відзначався суворим статутом, що вимагав зречення власних і мирських благ.
Років із дванадцяти в голові в мене почала визрівати якась невиразна гадка, яку торік і цього року допоміг мені остаточно усвідомити Донзак. Виявляється, самі цього не відаючи, християни, що виховали нас, у всьому чинять наперекір Євангелії, кожну заповідь блаженства з Нагірної проповіді1 вони обернули в прокляття; вони не зовсім сумирні, вони не тільки не праведники, але й сама праведність їм ненависна.
Драма вибухла через сутану — в неї вирядили Сімона, як тільки йому минуло п'ятнадцять років. Якою відзнакою була для нього ця сутана! Він дістав право на окреме місце на хорах і право надягати стихар під час служби. Якщо в містечку на нього всі й далі тикали, то сторонні, незважаючи на його дитяче обличчя, називали його паном абатом. Але сутана в меровій господі! Пані Дюпор мала надію, що Сімон погодиться розлучитися з цією сутаною двічі на тиждень. Проте він відмовився з таким виглядом, ніби йшлося про вічне спасіння. Марі Дюбер, для якої ця сутана була втілення мрії цілого її життя: будиночок при церкві, де вона поралася б на кухні і в пральні,— наважилася схвалити Сімонову відмову.
Отоді мама й пан настоятель і здогадалися про те, що я вже ясно бачив, хоча й мав лише чотирнадцять літ: не Терезин товаришок потрібний тепер пані Дюпор, а той самий Сімон Дюбер, яким він став, той, ким я так бридився, з цим його відворотним духом, з його селянським кістяком і зайвими мізинцями. Ми переконалися, що вона не могла обійтися без нього; вона мирилася з його відсутністю протягом навчального року, але, по-моєму, весь цей час був для неї різдвяним постом, готуванням до Сімонового пришестя... Але ні, тепер я пригадую, що і мама, і настоятель ні про що й гадки не мали. Очі їм відкрилися по тому, як Сімон передав панові настоятелеві такі слова пані Дюпор: не вона, а її чоловік не терпить сутани, вона ж, навпаки, звикла до неї і навіть вбачає у цьому якусь перевагу: це запорука, що Сімон буде завжди поруч і його ніхто в неї не забере...
— Ніяка інша жінка? — запитав я.
— Авжеж,— сказала мама.
1 Нагірна проповідь, виголошена Христом на горі перед учнями і "безліччю народу"; в ній сформульовані основні заповіді християнської етики (Євангеліє від Матфея, глава V—VII).
— Виходить, вона його кохає!
Цей висновок напрошувався сам собою, я виголосив його найприроднішим тоном і був вражений викликаним ефектом. Правда, хоча мені й минуло того року чотирнадцять літ, до мене ставилися так, як нині не ставляться й до восьмилітніх.
— Що ти вигадуєш? Базікало! Сам не розумієш, що кажеш!
— Якщо кажу, то розумію.
— І тобі не сором? У твоєму віці! Що подумає про тебе пан настоятель?
— Устами дитини іноді промовляє істина,— сказав той. Він підвівся й забігав довкола більярда, бурмочучи під ніс:
— Як міг я бути таким сліпцем...
— Але ж, пане настоятелю, хіба ви могли подумати... Пані Дюпор, у її віці!
— Це небезпечний вік, на жаль... Завважте, на мою думку, тут Сімонові ніщо не загрожує: я знаю, як він...
Він прикусив язика, боячись, що сказав зайве. Все, що він міг сказати про Сімона, навіть гарне, порушувало таємницю сповіді.
— Так,— сказав я,— але, за Сімоновими словами, вона їсть його очима, поки він їсть свій "підвечірок". Можливо, якось їй стане цього мало...
— Що це ти хочеш сказати? Та хто тебе навчив?..
— А воно таки правда,— упівголоса промовив настоятель,— є такі людожерки...
— І людожери,— докинув я невинно.
— Людожери? Які людожери?
Вони стурбовано прикипіли до мене очима: на що я натякаю? Так, безперечно, нічого докладного я їм повідомити не міг, або волів змовчати, а проте я знав, що людожери никають довкола всіх п'ятнадцятирічних хлопців, але наближаються, лише коли чують мовчазну згоду.
— Це страшно,— сказала мама.— Навіщо існує зло? — задумано додала вона, сама не розуміючи, що ставить єдине запитання, здатне підірвати віру.
Спробую пригадати все, що вони надумали, рятуючи Сімона від цієї вампірки. Священик намовив свого співбрата з Шаранти запросити Сімона пополювати, і той затримав його до початку навчання. Того року Сімон повернувся до семінарії, не заїжджаючи в Мальтаверн.
А от я... Чи я наважуся самому собі розповісти, яку штуку встругнув я настоятелеві? Так, це необхідно, щоб ясно уявити собі, хто ж я такий насправді. Сьомого вересня, напередодні Різдва Святої Діви, мама без зайвих слів сказала мені, що пан настоятель чекає мене о третій годині на сповідь: "Ти тоді встигнеш пройти перед всіма цими дамами". Таке втручання в релігійне життя чотирнадцятилітнього хлопця здавалося їй цілком природним. Я був для неї дитиною, за яку вона вважала себе відповідальною перед Богом. Злий, роздратований, але не знавіснілий, як це було б тепер, я все-таки розумів цю совісну християнку, вона передала мені в спадок своє хворе сумління, від якого я не зцілився і в сімнадцять років. Мабуть, її усе ще мучило те, що я наважився сказати про людожерів: під час каяття я викладу все до кінця. Звісно, для неї не могло бути й мови, щоб порушити таємницю сповіді: мама не прагнула "знати". Щоб заспокоїтися, їй досить було знову "прибрати до рук" свого хлопця, котрий вступив у небезпечний вік. Я збунтувався: після конкордату 1 день Різдва Божої Матері не був уже обов'язковим.
— У нашій родині,— сказала мама,— він зостався обов'язковим. Ми завжди відзначали його. Наші фермери не орють волами цього дня. Крім того, пан настоятель чекає на тебе. І говорити про це вже нема чого.