Коли дощ перестав і мені пощастило перейти вулицю Сент-Катрін і по вулиці Марго дістатися до вулиці Шеврюс, я уже знав, що шкода вже й думати, щоб відступати з Сімоном у Мальтаверн. Я вирушу до Парижа, і хай звершиться те, чому судилося звершитися. Всьому свій час — і речам, і людям. Але я не втрачу того Мальтаверна, з якого я випливаю на поверхню, я понесу його з собою, це буде мій скарб, як отой, що ми з Лораном закопали під сосною в надії розшукати його наступного року: дарма що то була тільки скринька з агатовими кульками...
Донзак має право не повірити, що всі ці думки виникли в мене, тільки-но я вийшов з книгарні, поки грозовий дощ заливав вулицю Сент-Катрін. Але проблиски цього бачення вже були в мені, я відчував, що межу перейдено, що життя починається, і це почуття радості я знову переживаю зараз, коли пишу. Радість! Сльози радості Ч Дорога без кінця-краю, де навіть грози будуть утіхою. Мені двадцять два роки. Мені двадцять два роки! Звичайно, я не радію з цього приводу: страшно навіть подумати, що не п'ятнадцять, не вісімнадцять. Я розумію, що тепер кожний рік — це східець, східець униз. Але я зупиняюся на порозі своїх двадцяти двох років, точніше, тішу себе ілюзією, ніби
1 Слова з запису, зробленого Паскалем у ніч проти 23 листопада 1654 року, що стала переломним моментом у його житті, який знаменував остаточне навернення до релігії.
зупинився, бо насправді ні Юр, ні час не зупиняють свого плину ніколи.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Мама чекала мене на площадці, але, всупереч моїм сподіванням, вона зовсім не була збурена чи вимучена. Вона стояла переді мною бліда і люта, така, якою я сподівався її побачити зразу по приїзді, але якою вона тоді не була. Хтозна, що могло так роздратувати її під час моєї відсутності.
— Вона спала тут! Ти посмів покласти її в ліжко свого бідного брата! Цю потіпаху!
Як же я цього не передбачив? Тільки-но я вийшов за двері, як вона кинулася слідами, і нюх привів її просто до цих простирадел, абияк запханих під комод.
— Брудні простирадла! Що й казати, бруду на них досить! Ти сам спав на них і ти також! У домі своєї матері, в постелі твого брата! Зроду не думала я, що ти здатний на таке паскудство! Ти ще смієшся, нещасна дитино! Що вона з тобою зробила!
— Я не сміюся, я сумно посміхаюся тому, що ти знову чиниш звичайний свій гріх — висловлюєш необгрунтовані судження. Ця молода жінка, яку ти так ображаєш, тут ніколи не була. А якби й прийшла, то, хай тобі буде відомо, (я на мить завагався), ми б не потребували Лоранового ліжка.
Мама й бровою не повела. Мабуть, просто не зрозуміла мене.
— То хто ж тоді спав у цій кімнаті, на цих простирадлах? Кого це ти підібрав на вулиці?
— Та ти його добре знаєш, мамо, ти його знаєш трохи не від самого народження.
Вона подумала, що я глузую з неї. Коли я кинув їй в обличчя ім'я Сімона Дюбера, вона на хвилю заніміла.
— Ах, тільки його бракувало! Цього відступника!
— Втрата віри — це ще не відступництво. Семінарист, який покинув семінарію,— жертва помилки стрілочника.
— Він перекинувся до ворогів, ти добре знаєш.
— А якщо я скажу тобі, що ті два дні, коли він тут жив, він щоранку ходив на вранішню месу?
Щиро кажучи, безперечних доказів я не мав. Можливо, він уставав удосвіта просто за давньою селянською звичкою. Але я не встояв перед спокусою остаточно збити з пантелику мою бідну матір, яку мені тієї миті навіть стало жаль. Я сказав, що не сумувати, а радіти треба з того, що вона від мене дізналася.
— Поки ти тут робила трус і шукала сліду моїх злочинів, я розмовляв із Сімоном, саме з ним я й мав побачення, і добився від нього згоди зустрітися з паном настоятелем. Не тут, не лякайся.
Луї Ларп у білій літній куртці розчинив двері й промовив:
— Обід на столі, пані!
Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь побачив матір такою розгубленою, як під час обіду,— вона завагалась у своїх переконаннях, а насамперед у своєму переконанні, що вона завжди має рацію, а люди саме такі, за яких вона вважає, й іншими бути не можуть. Якщо я не дурив її і молодший Дюбер справді ходив щоранку на месу, значить, вона судила про нього неправильно. Все, що я казав про "ту потіпаху", їй було зручніше геть відкинути і триматися банальної історії про невинного хлопця, причарованого поганою жінкою. Але цю жінку вона ніколи не узнає. А от Сімон знову постав перед нею. А втім, він ніколи не покидав кону, він завжди залишався предметом суперечок між мамою і настоятелем.
Звідки я черпаю все, що я тут пишу про маму, якщо не в самому собі, не в тій думці, що склалася в мене про неї? Чи не намагаюсь я, відтоді як веду цей щоденник, показати Донзакові уявний Мальтаверн, такий самий нереальний, як Спляча красуня, Дракон або Ріке-чубчик *? Що ж було реальним? Моя мати, що мала добрий апетит, завжди дуже уважна до того, що їй подають, така вимоглива й прискіплива до куховарки, того вечора ні до чого не торкнулася. Тільки-но скінчився обід, вона пішла до себе, давши мені цілковиту змогу піти з дому. Але я нікуди не пішов, не бажаючи втрачати ні ковтка нічного повітря, освіженого грозою, я повідчиняв усі вікна, але зі страху перед москітами поклав собі сидіти в пітьмі і навіть не став читати.
Читання настільки заповнює все моє життя (іноді я думаю, чи не позбавляє воно мене від необхідності жити), що, можливо, у двадцять два роки я так і не знав би, що криється за цим заяложеним виразом "внутрішнє життя", якби москіти мого рідного міста іноді не прирікали мене на нерухоме споглядання клаптя зоряного неба над дахами в проймі вікна. Можливо, я так ніколи і не узнав би того, що знаю і про що не наважуся розповісти нікому зі страху набути собі славу самовпевненого дурника чи божевільного. Річ у тім, що слова "царство Боже всередині нас" 1 правильні дослівно, тобто для того, щоб у нього проникнути, досить тільки поринути в самого себе.
Досвід, набутий мною того вечора, став важливою віхою у моєму житті, тому, що я проникнув у те царство так глибоко, як ніколи раніше не проникав, хоча, безперечно, відчував тоді свою тяжку гріховність. Але ж мене виховано в переконанні, що смертельний гріх безповоротно відвертає вас від Бога: а це змушує грішника махнути на все рукою, казати собі: "Все одно пропав" — і припинити боротьбу. Цього вечора, почувши знайомий заклик, пригнічений свідомістю своєї гріховності, я вдався до викруту Донзака, що полягає ось у чому. Треба сказати собі: "Якби я належав до сонму християн, ревних, але позбавлених сповіді, як лютерани або кальвіністи2, я звернувся б із благанням прощення до того, хто пребуває всередині мене. Повне каяття, як нас учили, недоступне простим смертним 3, воно уготоване тільки святим. Якщо ж воно виявиться досяжним, то досяжне й царство Боже,— це Сезам, який неодмінно розчинить свої ворота".