О пів на другу я вже був коло входу в Пасаж з боку вулиці Сент-Катрін. Незважаючи на тисняву, найважче виявилося залишитися непоміченим. Зразу видно було, що я когось очікую, та ще й невідомо кого; а якщо молодик нерухомо стовбичить на тротуарі, то це вже принада. Можна було розглядати вітрини, але тоді виникала небезпека проґавити Сімона. Я згорав з бажання побачити його, одначе сам забороняв собі про це думати з маловірного страху, який зберігся в мене з дитинства, що нічого не відбувається так, як ми того чекаємо, тому не треба уявляти заздалегідь собі події, як нам би того хотілося.
А проте все сталося саме так: близько третьої Сімон раптом виринув у полі мого зору (мене він не бачив), незграбний, як завжди, випростаний, набурмосений, з набутою ще в семінарії поважною поставою, в твердому комірці сумнівної чистоти, мабуть, целулоїдному, і в крислатому чорному капелюсі,— словом, учитель від ніг до голови, неймовірно постарілий. Скільки ж йому літ? Він на чотири роки старший за мене, двадцять п'ять, невже? Вираз "людина без віку" пасував до нього якнайкраще. Так старить страждання, безупинне страждання, в якому потопав він ще хлопчиком, яке, либонь, заливає його й нині. Чи зрозумів я це зразу, з першого ж погляду? Ні, я вигадую, знову вигадую, та все ж це, можливо, правда. Мені завжди здавалося, ніби він тоне в якійсь рідині, що обпалює його. Я ж не вигадав цього обличчя, буцімто вирубаного з грубої породи. Не вигадав я і молодого рум'янцю, ним одразу зашарілося це скам'яніле обличчя, тільки-но він мене побачив, і миттєвий усміх, і раптовий панічний переляк. "Ні-ні, не зараз, пане Алене, тільки не зараз",—озвався він, коли я взяв його за руку. Я не помилився: він не повинен був мене бачити перед нашою зустріччю в книгарні.
— Послухайте, Сімоне, мені треба побалакати з вами віч-на-віч...
— Ні, я обіцяв.
— Але ж ви не знали, що ми здибаємося. Ця зустріч од вас не залежала, вона була бажана...
— Ви хочете сказати: бажана Богові? Ви зосталися тим самим, пане Алене. Досить лише глянути на вас.
— Бажана Богові? Не знаю. Я, в кожному разі, хотів її. Я чатую на вас цілу годину, тепер я не відпущу вас. Марі ви скажете все що хочете, або взагалі нічого не скажете...
Нараз на мене найшло натхнення, і я вимовив саме ті слова, що їх він чекав:
— А нам-то що, вам і мені? Ця історія її не обходить. Це наша історія, Сімоне, історія Мальтаверна, наша таємниця...
Його скам'яніле обличчя спаленіло знову. Він повторив:
— Наша таємниця, пане Алене, наша вбога таємниця...
— Послухайте, чи ви знаєте кав'ярню Прево, "Шоколад Прево", тут поряд, на бульварі Турні? В цю пору там безлюдно. Ми посидимо там зовсім недовго, скільки ви захочете.
Сімон уже не відмагався. Ми вийшли на майдан Комедії. Він повернув до мене своє нерухоме обличчя і заговорив. Сказав, що ні в чому не дорікає панові Дюпорові, завдяки йому він зміг підготувати в Парижі диплом, а завдяки панові Гастонові Думергові дістати місце викладача в колежі департаменту Сени-й-Уази. "Але вони не врахували моєї вимови. Я ніколи й гадки не мав, яку бурю може викликати моя вимова в Парижі, надто в класі, де вчаться дванадцятирічні хлопчики. Ви не раз, бувало, казали: "Люблю тільки дерева, тварин, дітей". Отож останній пункт я раджу вам викреслити: ви не знаєте, на що вони здатні!" Його цькували без жалю. "Ми в Жіронді й гадки не маємо, що коїться в Парижі, досить лиш нам розтулити рота". Тоді його призначено до Таланса. "Але навіть у Талансі..." Марі обіцяла йому допомогти виправити вимову. Вона знає таку методу. Я сказав, що він і так уже зробив великий поступ, його акцент майже непомітний. Чи він буває в Мальтаверні?
— Де там! Це задорого... Ні, навіть річ не в цьому. Головне, що пані майже не вибирається звідти, а втім, ви й самі знаєте. Не треба навіть говорити їй про мене. А я... перепрошую, але я також не можу бачити пані, не можу, і край... Не кажучи вже про пані Дюпор. Ця вже ніколи не протвережується, просто страх бере. Батьки двічі приїздили до Таланса. Я оплатив їм дорогу. Прюдан якось теж приїхав, ночував у мене, в моєму ліжку... Уявляєте...
Ми зайшли до Прево. В ту пору там і справді сиділа тільки одна парочка за чашкою шоколаду.
— Це нагадує нам підвечірки пані Дюпор! — сказав я, сміючись.
Але Сімон не засміявся, іронія була йому недоступна, він знову замкнувся і набурмосився. Старанно намащуючи хліб маслом, він умочував його в шоколад, жадібно їв і мовчав. Часу залишилося не так уже й багато.
— Дивно, що Марі надумала ошукати мене,— почав я.— Чому вона приховала, що ви розповідали їй про мене, що вона все знала про мене від вас...
— Ця дівчина каже лиш те, що хоче сказати...
— А сама криється з якимись думками щодо мене. Та зрештою і я гожуся в чоловіки.
— Таке! Скажете! Вона ж не божевільна. Молодий Гажак і прикажчиця з книгарні! Не кажучи вже про її минуле. Вона занадто розумна... До того ж вона вас добре знає, хоча в неї й вихопилося якось при мені (не кажіть, що я вам передав): "Якби я хотіла вашого ангела, якби я хотіла, я б його мала..> Мені навіть здається, вона сказала: "Коли я захочу, я його матиму..." Але це могло означати і...
Він говорив, напхавши рота хлібом і шоколадом. Я сказав:
— Ну от, я й вислизнув із сіті.
— Яка сіть? Нема тут ніякої сіті. Вона вас кохає, розумієте? Оце-то вже свята правда. Я ревнував і неабияк на вас розізлився... Хоча ні, це неправда, не злився я на вас. Власне, мені завжди здавалося, що так і має бути, вам дано все. Ось що, ми скажемо, що зустрілися з вами на вулиці Сент-Катрін біля Пасажу, а втім, воно так і було. А про що ми не скажемо, так це про нашу розмову у Прево...
Я заплатив і підвівся. До книгарні було не більше п'яти хвилин ходи.
— Вона нам не повірить,— раптом сказав я,— так само, як не повірив їй я. Ви брешете нам обом, Сімоне. Те, що ви брешете їй, я ще розумію. Але мені!
Він промурмотів:
— А що я таке для вас?
Я не відповів. Вступивши в Пасаж, ми в останню мить вирішили не розігрувати комедії, а чесно розповісти Марі, як сталася наша зустріч. Вона побачила нас ще на порозі книгарні, де, як завжди у четвер, було повно люду, зиркнула на нас бистрим допитливим поглядом і, не відповівши на наші усмішки, вернулася до нетерплячих покупців. Ми зупинилися коло вітрини. Сімон сказав: