— Ну, дорогий Бук'є,— почав він насмішкувато, настільки був певний свого успіху,— пан де Труавіль з абатом де Спондом обмірюють ваш будинок, як присяжні оцінювачі.
— Відверто кажучи,— озвався дю Бук'є,— коли б віконт де Труавіль тільки захотів, я готовий хоч і сьогодні віддати йому свій будинок за сорок тисяч франків. Він мені тепер непотрібний!.. Якщо мадмуазель дозволить... Зрештою, рано чи пізно, а доведеться сказати... мадмуазель, можна сказати?
— Авжеж.
— Гаразд,— сказав колишній постачальник,— будьте першим, кому я оголошу: ну, дорогий шевальє... (мадмуазель Кормон потупила очі) оголошу про виявлену мені честь, яку я тримаю в таємниці вже близько півроку. За кілька днів ми поберемося, шлюбна угода вже готова, взавтра ми її підпишемо. Отже, ви розумієте, що мій дім по вулиці дю Сінь тепер мені зайвий. Я стиха підшукував покупця, тож абат де Спонд, що знав про це, цілком зрозуміло, повів пана де Труавіля до мене...
Ця незграбна брехня здавалась такою правдоподібною, що шевальє клюнув на неї. Слова дорогий шевальє були певною мірою реваншем Петра Великого Карлові XII під Полтавою за всі давніші поразки. Це була солодка помста за тисячі шпильок, які дю Бук'є ковтав мовчки. Втішений перемогою, він рухом бравого молодика провів рукою по волоссю і... зсунув перуку.
— Вітаю вас обох,— сказав шевальє з приємним виразом,— і бажаю вам того, чим кінчаються чарівні казки: і жили вони, поживали, добра наживали, та й мали вони гурт діточок! — І він заходився розминати понюх тютюну.— Але, пане добродію, ви забули, що у вас фальшивий чуб,— докинув він ущипливо.
Дю Бук'є почервонів. Перука його дюймів на десять з'їхала на потилицю. Панна Кормон звела очі, побачила голий череп і цнотливо потупилась... Дю Бук'є кинув на шевальє найотруйливіший погляд, якого будь-коли зупиняла жаба на своїй жертві.
"Бісові аристократи, ви всіляко нехтували мене, та настане день, коли я перечавлю вас!" — подумав він.
Панові де Валуа здалося, що він знову взяв гору. Та панна Кормон була аж ніяк не з тих відданиць, котрі здатні зрозуміти зв'язок між перукою дю Бук'є та побажанням шевальє Валуа; зрештою, якби вона й зрозуміла,— її рука вже була віддана. Пан де Валуа швидко зрозумів, що все втрачено. Справді-бо, помітивши мовчання чоловіків, простодушна жінка намислила розважити їх.
— Пограйте вдвох в пікет,— сказала вона без лихої думки.
Дю Бук'є всміхнувся і, як майбутній господар дому, пішов по ломберний столик. Шевальє де Валуа, чи то втративши голову, чи прагнучи зараз узнати причину своєї поразки й зарадити лихові, покірно поплентав за постачальником, немов той баран, котрого ведуть до різниці. Він, здавалося, зазнав удару довбнею по голові, найтяжчого удару, що його будь-коли діставав чоловік; адже й дворянин, що не кажіть, може бути ошелешений. Невдовзі повернулись абат де Спонд і віконт де Труавіль. Мадмуазель Кормон миттю схопилася, метнулась у передпокій, відвела дядечка вбік і сказала йому на вухо про своє рішення. Дізнавшись, що будинок по вулиці дю Сінь відповідає запитам пана де Труавіля, вона попросила майбутнього чоловіка про одну послугу — сказати, нібито дядечкові було відомо, що дім продається. Вона, знаючи абатову неуважність, боялася довірити цю брехню старенькому. Брехня розцвітала буйно, так немовби то була найщиріша чеснота. Увечері весь Алансон знав уже важливу новину. Протягом чотирьох днів місто було збентежене, як у дні лихопомних 1814-1815 років. Одні сміялися, інші припускали можливість такого шлюбу; ці ганили, ті схвалювали. Середній стан Алансона був щасливий, вбачаючи в тому свою перемогу. Другого дня в колі своїх друзів шевальє де Валуа мовив убивчі слова:
— Кормони кінчили тим, із чого вони й почали! Від управителя до постачальника — рукою подати!
Новина про вибір, що його зробила панна Кормон, прошила серце бідолашному Атаназові, та він нічим не виказав жахливого збентеження, що опанувало його. Про заручини він довідався в домі голови суду дю Ронсере, де його мати грала в бостон. Пані Грансон глянула на сина в дзеркало, їй здалося, що він зблід, але син був блідий іще зранку, бо невиразні чутки дійшли до нього. Мадмуазель Кормон була для Атаназа картою, на яку він ставив своє життя, і тепер його обіймало крижане передчуття катастрофи. Коли душа й уява перебільшують лихо і перекладають його надто гнітючий тягар на плечі й чоло; коли розбивається здавна виплекана надія, що своїм здійсненням приборкала б вогненного коршака, який уп'явся пазурами в серце; коли людина, зневірившись у власних силах, воднораз утрачає надію на майбутнє і вже не покладається на всесильного Бога,— вона розбивається на смерть. Атаназ за своїм вихованням був продуктом імператорської епохи. Віра в своє призначення, ця релігія Імператора, спустилася з трону до останніх рядів армії, до самих шкільних парт.
Атаназ, утупившись очима в карти пані Ронсере, стояв у заціпенінні, яке надавало йому байдужого вигляду, і пані Грансон подумала, що вона помилялася стосовно синових почуттів. Удавана байдужість Атаназа пояснювала його відмову покласти на жертву цьому шлюбові свої ліберальні погляди — слово, навмисне створене для імператора Олександра, і пустила його у вжиток пані де Сталь68 за допомогою Бенжамена Констана69. Починаючи з цього фатального вечора, сердешний хлопець обрав собі для прогулянок наймальовничіший куточок на березі Сарти, звідки пейзажисти, залюблені в Алансон, робили етюди його панорами. У цій місцині розташувалося кілька млинів. Річка звеселяла навколишні луги. Сартське узбережжя оздоблювали крислаті дерева, мальовничо розкидані уздовж річки. Хоча ці обшири й здавалися трохи пласкими, їм не бракувало скромної зграбності, такої властивої для Франції, де світло не стомлює очей східною яскравістю, а тумани не пригнічують надмірною тривалістю. Це була пустельна околиця. В провінції ніхто не милується красою природи, чи то зазнавши переситу, чи то через цілковиту відсутність поетичного бачення. Якщо в провінції трапляються алеї для прогулянок, якась набережна, звідки одкривається далечінь,— туди нікого не вабить. Атаназ уподобав цей відлюдний, пожвавлений річкою закуток, де під першими усмішками весняного сонця насамперед зеленіли луки. Ті, кому випадало бачити, як він сидить там під тополею, хто помічав його глибокий погляд, інколи казали пані Грансон: "У вашого сина є щось на душі".