— Втіха та радість, фроу, он що на нього налетіло! Запитай Гретель, запитай-но мою маленьку музикальну скриньку Гретель: хіба ж я не радів нині від щирого серця та не втішався, милуючись нею?
— Не тільки вони втішалися,, мамо, — засміялася Третєль"— Вони були й моєю музикальною скринькою також! Ми майже ввесь час співали разом пісень, поки ви ходили до міста.
— Ага, он воно що! — промовила матуся й полегшено зітхнула. — Стривай, Гансе, ти ніколи не впораєшся з отакенним шматком; а втім, дарма, хлопчику, — їж, їж, адже ти довго пісникував… Гретель, візьми-но ще кавалок ковбаси: вона нажене крові в твої щоки.
— Ой, ой, мамочко, — весело розсміялася Гретель, хутенько простягаючи свою тарілку. — То не кров грає на дівочих щоках… ви мали на думці — троянди… на моїх щоках розквітнуть троянди… Адже ж так? Правда, Гансе?
Поки Ганс хапався проковтнути величезний кусень, щоб дати слушну відповідь на це поетичне запитання, матуся Брінкер в одну мить поклала край суперечці:
— Гаразд, чи то троянди чи кров — мені байдуже, аби рум'янець знову розцвів на твоєму веселому личенькові. Досить уже й того, що мати твоя бліда, виснажена, та…
— Що тобі, фроу! — хапливо перебив їй Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум'яніша від обох наших курчаток разом.
Це зауваження, хоч воно аж ніяк не стверджувало, що розбурканий Раффовий розум цілком прояснився, а все ж надзвичайно потішило матусю Брінкер. Отже, обід пройшов дуже весело та мило.
По обіді знову загомоніли про годинника й, звичайно, почали дискутувати про ті таємничі літери.
Ганс відсунув свого ослона і вже налагодився йти до мінгеера ван Гольпа, а його мати підвелася, щоб сховати годинника, коли раптом до них долинув гуркіт коліс по, замерзлій землі.
За хвилину хтось постукав у двері й відразу ж відчинив їх.
— Просимо до господи, — затинаючись промовила матуся Брінкер, хапливо намагаючись сховати годинника в себе за пазухою. — Ох! Це ви, мінгеере! Добридень! Батько наш уже майже одужав, як бачите… Прикро мені вітати вас у такій халупі, мінгеере… Ой лишечко, — ще й зі столу не прибрано!..
Доктор Букман не звернув уваги на матусині вибачення. Він, очевидячки, дуже поспішався.
— Гм! — згукнув він. — Я, здається, тут зовсім не потрібний. Пацієнт швидко вичунює.
— Ще б йому не вичунювати мінгеере, — скрикнула матуся. — Адже ж учора ввечері ми знайшли тисячу гульденів, що в нас були пропали… Аж десять років не знали ми, де вони заподілися!
Доктор Букман здивовано розплющив очі.
— Так, мінгеере, — сказав Рафф. — Я прошу фроу розповісти вам, — хоч ми й не говоритимемо про це нікому, — бо я бачу, що ви більш, ніж хто інший, здатні зберігати таємницю.
Доктор насупив брови. Він терпіти не міг, коли говорилося про нього особисто.
— А тепер, мінгеере, — провадив далі Рафф, — ми можемо заплатити вам за ваші турботи. Богом свідчуся, ви того заслужили, якщо тільки повернення до життя та до своєї сім'ї такого нікчемного створіння, як я, є заслуга. Скажіть моїй фроу, скільки треба заплатити, мінгеере; вона з радістю віддасть вам належну суму.
— Годі! Годі-бо вам! — лагідно сказав доктор. — Покиньте говорити про гроші. Мені дуже часто платять грішми, але вдячністю платять рідко. "Спасибі вам" цього хлопчика, — додав він, кивнувши на Ганса, — за все мені заплатило, й того з мене досить.
— Мабуть, і ви самі маєте сина, — промовила матуся Брінкер у захваті від того, що видатний вчений став такий привітний.
Докторова добродушність зникла в одну мить. Він буркнув щось (так принаймні здалося Гретель), але не відповів ні слова.
— Вибачте моїй фроу, мінгеере, ці нескромні слова, — сказав Рафф. — Але перед тим, як ви увійшли, ми саме говорили про одного бідолашного юнака, й моя фроу дуже його жаліла; його рідні виїхали звідси невідомо куди; а я мав передати їм з доручення того молодого добродія одну річ.
— Їхнє прізвище Боомпгоффен, — гаряче додала матуся. — Чи не знаєте ви чого про ту родину, мінгеере?
Доктор відповів коротко й різко:
— Так. Невгамовні люди. Вони давно вже виїхали до Америки.
— А може, Раффе, — несміливо правила своє матуся Брінкер, — меестер знає кого в тій країні, хоч, кажуть, що там живуть самі лише дикуни… Ото було б добре, коли б пан доктор міг передати Боомпгоффенам годинника й доручення сердешного хлопця, — їй-право!..
— Цить, фроу! Хіба ж можна обтяжувати доброго меестера такими речами, коли на нього скрізь чекають недужі чоловіки та жінки, що лежать при смерті? Й чому, власне, ти гадаєш, що прізвище юнакової рідні — саме Боомпгоффен?
— Я того певна, Раффе, — відповіла вона. — Вони мали сина Ламберта, і на годинникові вирізьблено "Л" — тобто "Ламберт", та "Б" — тобто "Боомпгоффен". Не розумію тільки, навіщо тут вставлено ще й "Я"… Але меестер може подивитися й сам.
І, кажучи так, вона простягла докторові годинника.
— "Л. Я. Б"! — скрикнув доктор Букман, кинувшись до неї.
Важко описати сцену, що наступила по тому! Скажу тільки, що юнакове доручення було, нарешті, виконано: годинник потрапив-таки до батька, і, приймаючи його, визначний хірург ридав, як маленька дитина.
— Лоуренс! Мій Лоуренс! — скрикував він, поїдаючи годинника очима й не випускаючи його з своїх рук. — Ах, коли б я знав те раніше! Лоуренс блукає десь по світах, не маючи притулку… Праведне небо! Може, він страждає… може, вмирає саме в цю хвилину!.. Згадайте, чоловіче, куди він подався? Що казав мій син? Куди треба було послати листа?
Рафф сумно похитав головою.
— Згадайте! — благав доктор. Та не може ж того бути, щоб пам'ять, так недавно збуджена за його допомогою, відмовилася послужити йому в таку хвилину!
— Все зникло, мінгеере, — зітхнув Рафф.
А Ганс, забувши, що перед ним стара людина й видатний вчений, забувши за все на світі, крім того, що його добрий друг тяжко зажурився, підбіг і обняв докторову шию руками.
— Я знайду вашого сина, мінгеере. Якщо він живий, то десь же він мусить пробувати. Земля не така вже й велика, — я присвячу кожен день мого життя розшукам вашого сина. Мати можуть тепер обійтися й без мене. Ви багаті, мінгеере; пошліть мене, куди хочете!
Гретель заплакала. Ганс вірно робить, що хоче їхати, але… але як же вони житимуть без нього?