Срібні ковзани

Страница 58 из 81

Мэри Мейпс Додж

РОЗДІЛ XXXVI

Нова тривога

Коли доктор Букман увійшов наступного дня до Брінкерової хатини, він відразу звернув увагу на те, як весело та затишно стало в їхній господі. Яка атмосфера щастя огорнула його, тільки-но він одчинив двері! Матуся Брінкер з радісним обличчям плела щось, сидячи біля ліжка; чоловік її спокійно спав, а Гретель нечутно замішувала житній хліб на столі в кутку.

Доктор пробув у них недовго. Він поставив кілька простих запитань, — як видко, відповіді його цілком задовольнили, — й, помацавши пульс у свого пацієнта, сказав:

— Так-так, він іще дуже немічний, юфроу; дуже немічний, — ніде правди діти! йому конче треба якомога краще харчуватися. Можете давати слабому їсти… гм!.. тільки потроху; але все, що ви йому даватимете, має бути поживне і найкращої якості.

— В нас є чорний хліб, мінгеере, та вівсянка, — весело відповіла матуся Брінкер, — то добра їжа, й він звик до неї.

— Е ні! — сказав доктор, насупивши брови. — Нічого такого йому давати не можна, йому треба дати бульйону із свіжого м'яса, білого хліба, підсушеного та підсмаженого, доброго вина, хоч би й малаги, та… гм!.. йому, мабуть, холодно… Вкрийте його ще чимось теплим, але легеньким. А де ваш син?

— Ганс пішов до Брука, мінгеере, шукати собі роботи. Він скоро повернеться звідти. Чи меестер не зробить ласки трохи посидіти?

Може, твердий навоскований ослін, що його запропонувала матуся Брінкер, здався докторові не вельми привабливим, а може, сама господиня злякала його, — чи тому, що вона була жінка, чи тому, що сполоханий, болізний вираз майнув їй раптом на обличчі, — не знаю. В кожному разі, наш доктор-дивак хапливо озирнувся навкруги, буркнув щось про "нечуваний випадок", вклонився і зник, зник перш, ніж матуся Брінкер встигла вимовити бодай словечко.

Дивно, що відвідини благодійника всієї родини лишили по собі не радісне, а тяжке враження, але було саме так. Гретель стривожено, якось по-дитячому насупила брови й, не підводячи очей, почала з усієї сили місити тісто. Матуся Брінкер хутко підійшла до ліжка й, схилившись над чоловіком, безгучно, але гірко заплакала.

Незабаром увійшов Ганс.

— Що вам, мамо? — прошепотів він тривожно. — Що сталося? Хіба батькові погіршало?

Вона повернула до нього своє заплакане обличчя, тремтячи і навіть не пробуючи затаїти своє горе:

— Так. Він помирає з голоду… гине. Це сказав меестер.

Ганс сполотнів.

— Я не розумію вас, мамо, — як же воно так? То треба зараз же його погодувати. Гретель, а дай-но мені вівсянку.

— Ні! — скрикнула мати, майже збезумившись, але намагаючись не підіймати голосу. — Це може його вбити… Наша злиденна їжа надто тяжка для нього. О Гансе, він помре… батько помре, якщо ми не дамо йому того, що треба, йому треба м'яса, і солодкого вина, і теплої ковдри… Ох, що ж я маю робити? Що маю робити? — й вона заридала, ламаючи руки. — Горенько, таж ні однісінького стайвера немає в хаті!..

Гретель скривила губи; цієї хвилини вона тільки так могла виявити своє співчуття, і сльози її одна по одній закапали у житнє тісто.

— Хіба меестер сказав, що батькові всього того доконче треба, мамо? — запитав Ганс.

— Атож, він так і сказав.

— Ну, то не плачте, мамо, — він усе те матиме; я принесу йому і м'яса, і вина надвечір. А ковдру візьміть з моєї постелі, я можу спати й у соломі.

— Добре, Гансе, але твоя ковдра не годиться: вона хоч і мала, але занадто тяжка. Меестер сказав, що батька треба вкрити чимсь легким і теплим… а ні, то він загине… Та й торфу в нас обмаль, Гансе! Я не могла вберегти його від батька. Він раз у раз кидав торф у вогонь, тільки-но я спускала його з ока, бідолаху.

— Пусте, мамо, — прошепотів Ганс, підбадьорюючи її. — Ми зрубаємо нашу вербу і спалимо її, коли стане сутужно; але я принесу якусь копійку ще нині ввечері. Мусить же знайтися робота в Амстердамі, якщо у Бруці її не знайшлося! Не бійтеся, мамо: найтяжче лихо минулось. Тепер ми все зможемо перетерпіти — адже ж батько знову прийшов до пам'яті!

— Атож, — схлипнула матуся Брінкер, хапливо витираючи очі, — мабуть, твоя правда, синку.

— А певно, що так. Гляньте на нього, мамо, — як спокійно він спить. Невже ви гадаєте, що бог дозволить йому померти з голоду після того, як він допіру повернув його нам? Ні, мамо, я такий певний, що роздобуду батькові всього, у чому він має найдужчу потребу, немов у мене в кишені повнісінько золотих. Та годі-бо вам, не гризіться сумними думками!..

І, похапцем поцілувавши матір, Ганс ухопив свої ковзани та й вибіг з хатини.

Сердешний Ганс! Ранком йому не пощастило знайти ніякої роботи, а коли він повернувся додому, на нього вже й там чекало нове горе… І хоч був він збентежений та прикро вражений, а проте всіма силами кріпився і навіть почав висвистувати пісні, бадьоро крокуючи вперед. Він твердо вирішив за всяку ціну полагодити справу.

Ніколи ще родина Брінкерів не бідувала так тяжко, як тепер. У них вийшов майже ввесь торф, і все борошно, яке ще лишалося в господі, пішло на тісто, що його допіру замісила Гретель. Останнім часом і мати і діти майже забули за їжу, майже не усвідомлювали свого тяжкого становища. Матуся Брінкер була цілком певна, що їй самій і дітям її не важко буде заробити грошей, як дійде до скрути, а тому — вся віддалася радісному настрою, що охопив її, коли чоловікові, нарешті, повернуло на одужання. Вона навіть забула сказати Гансові, що від кількох срібних монет, які зберігалися в старій рукавичці, анічогісінько не залишилось.

А Ганс, ідучи до каналу, картав себе за те, що не звернувся до доктора, побачивши, як той сідає в карету й швидко від'їздить у напрямі до Амстердама.

"Тут вийшло якесь непорозуміння, — думав він. — Меестер, мабуть, не знає, що ми не маємо змоги купувати батькові м'ясо та добре вино. А проте, батько й справді охляв… дуже охляв… Я мушу знайти роботу, мушу!.. Коли б мінгеер ван Гольп вернувся з Роттердама, — я мав би роботу… Стривай, а добродій Пітер?.. Адже ж він казав мені, щоб я вдався до нього, якщо нам стане скрутно… Так-так, побіжу просто до нього… Ох, коли б зараз було літо!.."

Отак, сам із собою міркуючи, поспішав Ганс до каналу. Там він швиденько надів ковзани і помчав у той бік, де стояв дім мінгеера ван Гольпа.