"Ох, діти, він був такий добрий та працьовитий… — казала вона іноді. — А що вже розумний, — чистий адвокат! Навіть сам бургомістр часом зупинявся, щоб з'ясувати з ним яку справу… А тепер — ой лишенько! — він не впізнає ні своєї жінки, ані діток!.. Ти пам'ятаєш батька, Гансе, коли він був ще сам собою — такий дужий та хороший — пам'ятаєш?"
"Авжеж, мамо. Він знав усе чисто і вмів робити все на світі… А як він співав! Я пригадую, як ви сміялися, слухаючи його, та казали, що від його пісень і вітряки затанцюють".
"Атож, казала. їй-право, — та й пам'ять же у цього хлопчака! Гретель, донечко, забери-но в батька дротика, та хутенько! Він ще, чого доброго, око собі виколе… Та взуй йому черевика. Його бідолашні ноги холодні як лід. Як я не пильную, а ніяк не можу встерегти, щоб він не роззувався…" — і напівзітхаючи, напівмугикаючи, матуся .Брінкер сідала до прядки, й низенька кімната сповнялася тихим сюрчанням веретена.
Майже всю роботу й поза домом і в господі виконували Ганс та Гретель. Щороку певної пори діти день у день ходили копати торф і складали його, як цеглу, запасаючи паливо на зиму. Іншим часом, коли на те дозволяли хатні справи, Ганс, сидячи верхи, правив кіньми, що тягли буксир на каналі, і, таким чином, заробляв кілька стайверів[5] на день; а Гретель пасла гуси у сусідніх фермерів.
Ганс навчився майстерно різьбити по дереву і, так само як Гретель, добре знався на городництві та садівництві. Гретель вміла співати, шити й бігати на високих саморобних хідлях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона могла вивчити напам'ять цілу баладу за п'ять хвилин, могла знайти у відповідну пору року геть усяку травичку чи то квітку і назвати їх; але книжки наганяли їй страху, і частенько, тільки-но кидала вона погляд на велику чорну дошку в їхній старій школі — на очі їй спливали сльози. Ганс, навпаки, був важкий на починок і наполегливий. Що важче було завдання, — чи то шкільний урок, чи то яка хатня робота, — то більше воно припадало йому до смаку. Траплялося, що хлопчаки сміялися, гуляючи після школи, з його полатаного одягу та надто коротких шкуратяних штанів, а проте їм доводилося поступатися йому почесним місцем мало не в кожному класі. Незабаром, завдяки своїй запопадливості, Ганс був єдиний в усій школі учень, який жодного разу не стояв у тому страшному кутку в класі, де висів жахливий батіг, що над ним був такий грізний напис:
"Вчись, вчись, лінюго, а ні — то цей батіг тебе навчить!" Гретель та Ганс мали змогу ходити до школи тільки взимку, та й то не завжди, — їм-бо доводилося багато працювати; а цієї зими вони увесь останній місяць змушені були залишатися вдома, через те що мати не могла без них обійтися. Раффа Брінкера й на хвилину не можна було кинути без догляду, а діла й без того багато: треба було пекти чорний хліб, пильнувати, щоб завжди був лад у господі, плести панчохи та інші речі й продавати їх на базарі.
В той час, як вони цього холодного грудневого ранку старанно допомагали матері, весела юрба дівчаток та хлопчаків летіла по каналі, ледве торкаючись його поверхні блискучими ковзанами. Серед жвавої молоді були вправні ковзанярі, і, коли вони в своїх яскравих, барвистих убраннях летіли каналом, здавалося, що крига раптом розтанула і розкішні грядки різнобарвних тюльпанів пливуть за водою.
Тут була дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек, у коштовному хутрі та широкому оксамитному пальті; а поруч неї бігла гарненька селянська дівчинка, Анні Боуман, у кофтині з цупкої яскраво-червоної тканини та в блакитній спідниці, такій короткій, що з-під неї, мало не по коліна, виставлялися в усій красі дебелі сірі панчохи власного плетіння. Була тут і горда Річі Корбес, що її батько, мінгеер ван Корбес вважався за одного з найвидатніших людей в Амстердамі; а навколо неї крутилися Карл Сгуммель, Пітер та Лудвіг ван Гольпи, Якоб Поот та один дуже маленький хлопчик з довжелезним ім'ям — Воостенвальберт Сгіммельпеннінк. Коло них гуртувалося ще десятків зо два інших хлопчиків та дівчаток, і всі вони пустували й веселилися з усієї душі.
Вони літали туди й сюди по каналі на протязі півмилі, силкуючись одне одного обігнати. Іноді найспритніший з них шугав під самісіньким носом в якогось величного законодавця або лікаря, що, схрестивши руки, не поспішаючи, плив собі до міста; а іноді цілий ланцюжок дівчаток, що бігли, побравшися за руки, раптово розривався перед гладким старим бургомістром, який, тримаючи високо свою палицю із золотою маківкою та пухкаючи від утоми, простував до Амстердама. Бургомістрові ковзани були надзвичайно красиві — з чудовими ремінцями та виблискуючими лезами, що закручувалися над черевиками й закінчувалися позолоченими кульками; він тільки ледь-ледь зводив свої зарослі салом очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанса, але не зважувався віддати їй поклін, боячися втратити рівновагу.
Не самі лише ковзанярі-аматори та поважні особи були на каналі. Тут був і робочий люд з утомленими очима, що поспішав до своїх майстерень та фабрик; базарні перекупки з кошиками на головах; рознощики, що згиналися під вагою своїх пак; човнярі із скуйовдженим волоссям та замащеними обличчями, що протискалися вперед, грубо штовхаючись; священики з лагідними очима, що, може, поспішали до когось, хто лежав на смертельній постелі; а трохи згодом з'явилися ще й групи дітлахів із ранцями за плечима, що мчали щодуху до школи. Всі чисто бігли на ковзанах, за винятком якогось закутаного фермера, що його химерний візок кумедно підскакував по березі каналу.
Незабаром наші веселі хлопці й дівчатка майже загубилися в тому невпинно рухомому натовпі ковзанярів, що ряснів яскравими барвами та виблискував ковзанами, які відбивали сонячне проміння. Ми, мабуть, так і не знали б нічого більше про тих дітей, коли б вони раптом не зупинилися, наче прикипівши до місця, та, збившися докупи осторонь від дороги, не загомоніли всі разом до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що мчав до міста.
— О, Катрінко! — гукнули вони наче одними устами, — Ти чула? Будуть змагання. Ти теж повинна взяти в них участь!