— Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — скрикнув Бен, і обличчя йому враз стало серйозне.
— Я й сам те добре знаю… Ніхто мені нічого не казав, та не треба й казати. Про те надруковано в багатьох книжках — і все те правда. Дивно, — провадив Ламберт далі, мимоволі сміючися, — що ти звертаєш так багато уваги на все, що тобі здається кумедним у нас і зовсім не знаєш тих безглуздих речей, яких вельми багато на твоїй ділянці географічної карти.
— Гм! — буркнув Бен, — намагаючись не розсміятися. — Коли я повернуся додому, обов'язково довідаюсь про всі деталі щодо лорд-мера. Тут, мабуть, щось наплутано. Брр!.. У-у-ух, як швидко ми летимо! Просто розкіш!
Це було й справді чудове плавання, чи то їзда, — я й сама гаразд не знаю, як назвати; мабуть — "літ", то буде найвлучніше слово; адже ж хлопчаки почували себе приблизно так, як Сіндбад1, коли він, прив'язаний до лап птиці Рох, мчав понад хмарами; чи то як Беллерофон, коли він, мов вихор, нісся в повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Проте чи пливли вони, чи їхали, а чи летіли, — однаково, все, що оточувало їх, мчало повз них назад, і не встигли вони як слід віддихнутися, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже летів їм назустріч.
Перед хлопцями замаячіло місто; час би вже розбуркати Поота… Ох, не легка то була справа! А все ж той подвиг якось пощастило повершити, і тут виявилося, що Пітерове передрікання справдилося: містер Якоб був здоровісінький, — до нього повернулися і бадьорість, і чудовий настрій.
Шкіпер чинив слабкий опір, коли Пітер, сердечно йому дякуючи, намагався вкласти кілька срібних монет в його зашкарублу коричневу долоню.
— Бачте, юначе, — мовив він, відхопивши свою руку, — візникувати — це одно, а стати людям у пригоді — це зовсім інше.
— Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини та дочки сподіваються, що ви привезете їм якого-небудь гостинця. То купіть їм солодощів заради дня святого Ніколаса.
Шкіпер усміхнувся:
— Атож, щирісінька правда, юначе! Дітлахів-бо маю цілу копицю, можна б усенького човна завантажити ними. А ви майстер відгадувати.
І в той же час вузлувата рука простяглася вперед, немов проти бажання, а проте — долонею догори. Пітер хапливо всипав у неї монети і відійшов.
За кілька хвилин вітрило спустилося. Скрегнуло гальмо, розсипаючи навколо човна.цілу зливу крижинок.
— Прощавайте, шкіпере! — кричали хлопчаки, забираючи свої ковзани та зіскакуючи з палуби один по одному. — Щира вам дяка!
— Прощавайте! Проща-ва… Стійте! Ей-ей! Стійте! А де ж мій плащ?
Бен допомагав своєму кузенові перелізти через борт.
— Що він кричить, отой шкіпер?.. Ой, розумію… Ти ж не скинув його плаща, — він у тебе на плечах!
— Так воно й є, — відповів Якоб ламаною англійською мовою і, зіскакуючи з човна, спіткнувся на снасть. — Ось чому йому так важко.
— Тобто, тобі важко, хотів ти сказати, Пооте?
— Атож, тобі важко… це вірно, — це зрозумівши, підтвердив Якоб, виборсуючись із широкого плаща. — Ось, передай йому і скажи, що я дуже дякую за це.
— Ну, тепер час подбати про притулок! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Мерщій, мерщій, хлопці! Вперед!
РОЗДІЛ XXI
Мінгеер Клееф та його меню
Хлопчики скоро знайшли скромну корчму недалечко від Бреедстраат ("Широкої вулиці"); над вхідними дверима красувався кумедно намальований лев. То була вивіска заїзду "Рооде Леу" (тобто "Червоний Лев"), і держав її Гюйгенс Клееф, гладкий голландець з короткими ногами та вельми довгою люлькою в зубах.
На ту пору хлопчики вже страшенно зголодніли. Сніданок у Гаарлемі тільки роздражнив їхній апетит, що збільшився вдесятеро від бігу на ковзанах та швидкого льоту вітрильника по каналі.
— Ну, господарю, давайте нам мерщій, що у вас є! — скрикнув Пітер, удаючи з себе вельми поважну особу.
— Я можу подати вам усе, чого ви забажаєте… геть чисто все… — відповів мінгеер Клееф, насилу схиляючи в поклоні своє гладке тіло.
— Гаразд. Дайте нам сосисок та пудингу.
— Ах, мінгеере, сосиски вже скінчилися. Пудингу теж немає.
— Ну, то принесіть нам сальмагунді[20] та побільше.
— І сальмагунді закінчилося, паничу.
— Тоді яєць, та швидше.
— Зимові яйця — то недобра їжа, — відповів господар, випинаючи губи та підіймаючи брови.
— Виходить, і яєць немає?.. Так… Ну, давайте кав'яру.
Голландець здійняв догори свої пухкі руки:
— Кав'яру! Таж він цінується, як золото! Хіба ж тут хто має кав'яр на продаж?
Пітер коли-не-колі їв кав'яр удома; він знав, що його добувають з осетра та інших великих риб, але не тямив, скільки він коштує.
— Ну, господарю, то що ж, нарешті, у вас є?
— Що в мене є? Геть-чисто все. В мене є: житній хліб, квашена капуста, картопляний салат та оселедці — найситіші в Лейдені.
— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — До смаку? Згода?
— Згода! Згода! — закричали зголоднілі юнаки. — Хай тільки подає мерщій!
Господар вийшов і повернувся, рухаючися наче уві сні; але незабаром обличчя йому ожило і очі широко розплющились, коли він побачив, з якою казковою швидкістю зникають його оселедці. Після оселедців з'явилися, чи точніше, зникли, картопляний салат, житній хліб та кава… потому — утрехтська вода, змішана з помаранчовим соком, і, насамкінець, скибочки черствого імберового пряника. Той останній делікатес не входив до повсякденного меню; але мінгеер Клееф, скорившись неминучій потребі, урочисто витяг його з своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що тепер вони вже наїлись.
"А звісно… Ще б не наїлись!" — вигукнув подумки господар, але на його лестивому обличчі не відбилося нічого.
Тихенько тручи собі руки, він запитав:
— Чи ваші милості зажадають постелі?
— "Чи ваші милості зажадають постелі?" — насмішкувато проказав за ним Карл. — Що ви маєте на думці? Хіба ж помітно, що нас хилить на сон?
— Зовсім ні, паничу; але, коли б вам потрібні були постелі, то я загадав би зігріти їх та провітрити білизну. Ніхто не спить під вогкими простирадлами в "Червоному Леві".
— Ага, розумію… То як же, капітане? Ми повернемося сюди ночувати?
Пітер звик до зручнішого помешкання, але зараз усе тішило його.