— На добраніч! — закричали всі і, галасуючи, співаючи й розлягаючись веселим сміхом, помчали додому вздовж каналу.
Де ж були Гретель та Ганс?
Ах! Як прикро часом кінчається радість!
Вони каталися мало не цілу годину, тримаючись подаль від інших — цілком удовольняючись одне одним. І тільки-но Гретель захоплено скрикнула: "Ах, Гансе, як чудово! Яка розкіш! Подумати тільки, що ми обоє маємо тепер справжні ковзани! Кажу ж тобі, — лелека приніс нам щастя!" — коли це раптом вони щось почули…
То був покрик, дуже слабкий невиразний покрик! Ніхто на каналі не звернув на нього уваги, але Ганс відразу ж зрозумів у чому річ! Гретель помітила, при місячному світлі, як він зблід і похапцем зірвав з себе ковзани.
— Батько! — скрикнув він. — Мабуть, він злякав чимсь маму!
І Гретель побігла слідом "за ним додому так прудко, як тільки могла.
РОЗДІЛ IX
День святого Ніколаса
Усі ми знаємо, що ще до того, як різдвяна ялинка посіла почесне місце в хатньому побуті нашої рідної країни[14], такий собі "вельми веселий старий ельф" привозив у санчатах, запряжених "вісьмома малесенькими північними оленями", силу-силенну розмаїтих цяцьок на дахи наших будинків, а потому прослизав комином униз до кімнати, щоб сповнити подарунками дитячі панчохи, що їх, плекаючи таємну надію, розвішували дітлахи коло каміна. Друзі звали його Санта Клаус, а найближчі з них наважувалися казати на нього "Старий Нік"[15].
На різдвяні свята голландці ходять лише до церкви; після того вони відвідують своїх родичів. А день святого Ніколаса вважається в Голландії переважно за дитяче свято і п'ятого грудня, напередодні цього дня, всі дітлахи мало не казяться з радощів, чекаючи на прибуття святого. Проте декого з них те чекання не вельми потішає, — святий-бо завжди каже правду в вічі, і якщо котре з дітлахів поводилося протягом цього року кепсько, він не мовчатиме нізащо, обов'язково скаже! Часом він навіть приносить різки під пахвою і радить батькам почастувати дітей березовою кашею замість того, щоб частувати їх солодощами, або дати їм доброго прочухана замість гостинців.
Наші хлопчаки добре зробили, що цього ясного зимового вечора подалися мерщій додому, бо ж за годину святий завітав мало не до кожної господи в Голландії. Він відвідав королівський палац і тієї ж самісінької хвилини з'явився у затишному домі, де жила Анні Боуман. Мабуть, не більш як срібний півдолар коштували всі оті гостинці, що найсвятіший залишив їх у господі селянина Боумана; але часом пів-долара важить для бідака стільки ж, скільки сто доларів для заможної людини: ця дрібниця сповнює його дітей чуттям зворушеної вдячності й робить їх щасливими.
Маленькі брати й сестри Гільди ван Глек були страшенно схвильовані й збуджені того вечора, чекаючи на святого. Їм дозволили залишитися у великій залі; їх убрали в найкращі костюми і дали кожному по два пиріжки при вечері. Гільда раділа не менше за інших. А чому б то й ні? Напевне, святий Ніколас не викреслить з свого списку чотирнадцятирічної дівчинки тільки через те, що вона висока на зріст і здається майже дорослою. Навпаки, він, може, подбає й про неї, віддасть належну шану такій вельми доходжалій панні. Звідки знати, що має статися? І через те вона весело сміялася й танцювала так само радісно, як і найменші діти, й була душею всіх їхніх веселих ігрищ. Батькові, матері й бабуні все це, як видко, дуже подобалось; дідуня теж із задоволенням дивився на неї, аж поки не затулив собі обличчя великою червоною хусточкою так, що тільки вершечок його ярмулки лишився на видноті. Ця хусточка була ознакою того, що дідуня збирався подрімати.
Раніше, на початку вечора, і він веселився й бавився разом з усіма, і всі вони так пустували, що здавалося, між дідунею й найменшим його онуком немає ніякісінької різниці, — хіба що дідуня вищий на зріст! Ще й більш від того, — тінь урочистого дожидання раз у раз мерехтіла в очах молодших членів родини, й від того обличчя їхні робилися серйозніші, ніж у дорослих.
Дух веселощів панував у господі й захопив усе навколо. Навіть вогонь танцював і підстрибував за добре наглянсованими блискучими каміновими гратами, а полум'я двох свічок, що тяглося до небесного світила, почало підморгувати до інших далеких свічок у люстрах. У кімнаті в кутку звисав зі стелі довгий шнур від дзвінка, що його було знизано з скляних намистинок, які сіткою обплітали шворку завтовшки в руку. Звичайно, цей шнур висів у затінку і не привертав до себе чиєїсь уваги; але цього вечора він виблискував від верху й до низу, його ручка з малинового скла завзято кидала червоні відблиски на шпалери й багрила їхні чепурні блакитні смуги. Прохожі зупинялися, прислухаючись до веселого сміху, що долітав до них з-за зачинених віконниць та спущених завісок, і, усміхаючись, ішли собі далі, пам'ятаючи, що нині ввечері всеньке село й не думав про сон. Нарешті, у залі зчинився такий гамір, що червона хустинка раптом підстрибнула й звалилася з дідового обличчя додолу. Хіба ж може хто заснути при такому гвалті, та ще такий статечний літній чоловік? Мінгеер ван Глек здивовано дивився на своїх дітей. Навіть найменший реготався, мов несамовитий. Час було братися до справи. Мати натякнула дітям, що коли вони хочуть побачити доброго святого Ніколаса, їм слід запросити його до господи, заспівавши тієї самої гарної пісеньки, яка привела його сюди минулого року.
Малюк витріщив оченятка й устромив кулачка в рота, коли батько посадовив його на підлогу. Проте він одразу ж випростався, любо насупив свої бровенята й запитливо оглянув усю компанію. Вбраний у гаптований костюмчик, оздоблений мереживом, і в чепчик з блакитних стьожок та рогівки китової (адже ж він ще не вийшов з тих літ, коли дітлахи раз у раз бехаються додолу), він був наче король над усіма малюками.
Решта дітей взяли в руки по гарненькому лозовому кошичкові, стали в коло й почали повільно кружляти навколо малого.
Мати тихесенько заграла на фортепіано; враз залунали голоси — ніжні дитячі голоси, що здавалися ще милішими, так-бо вони тремтіли з хвилювання:
О приходь сюди, наш друже!
Тільки різок не неси!
Ми чекаємо так дуже