Ганс увесь час сидів, пильно й серйозно дивлячись на матір. Тепер він підвівся і майже пошепки запитав:
— А ви коли-небудь пробували розпитувати батька, мамо?
— Так, дитино, часто. Але батько тільки сміється або дивиться на мене так чудно, що в мене зникає бажання розпитувати його далі. Коли ти й Гретель заслабли минулої зими на гарячку, коли в нас вйвівся майже весь хліб, а я нічогісінько не могла заробити, боячись покинути вас, щоб ви, бува, не померли, доки мене не буде вдома, — ох, як же я тоді старалася!.. Я гладила його по голові, я тихесенько запитувала його, запитувала лагідно про ті гроші — де вони?.. В кого?.. Горенько! Все надаремне! Він тільки смикав мене за рукав та бубонів такі чудні слова, що мені кров холонула в жилах. Нарешті, коли Гретель зовсім знемоглася і зблідла мов сніг, а ти почав марити, лежачи в ліжку, я крикнула до нього — мені здавалося, що так він обов'язково мусить мене почути — "Раффе, де наші гроші? Чи ти знаєш що-не-будь про гроші, Раффе?.. Про ті гроші в гаманці та в пан-чосі, що вони лежали у великій скрині?!." Але говорити до нього було однаково, що звертатися до каміння… однаково, що…
Голос матері звучав так дивно, очі Їй так блищали, що переляканий Ганс підійшов до неї і поклав їй руку на плече.
— Годі, мамо! — сказав він. — Забудьмо про ті гроші. Я вже великий і дужий… Гретель моторна дівчина і теж не лінується працювати. Скоро ми знову будемо при достатку. Знаєте, мамо, мені й Гретель далеко приємніше дивитися на вас і бачити, що ви веселі й щасливі, ніж мати все срібло, скільки б його не було на цілім світі… Правда ж,. Гретель?..
— Та хіба ж мама цього не знають… — відповіла Гретель крізь сльози.
РОЗДІЛ VI
Сонячне проміння
Матусю Брінкер стривожило, але разом з тим і дуже потішило хвилювання її дітей, — адже ж воно доводило їхню любов .та щиру відданість.
Трапляється, що красиві дами у пишних покоях раптом посміхнуться так лагідно та привітно, що посмішка їхня осяє все навколо; але куди тій посмішці до світлої посмішки матусі Брінкер, що нею спробувала вона розвеселити своїх убого зодягнених дітей у їхній нужденній хатинці. Матуся відчула, що повелася з дітьми егоїстично, говорячи з ними про свою біду. Враз обличчя їй зашарілось і прояснилося, вона хутенько втерла очі і глянула на дітей так, як може дивитися тільки мати.
— От тобі й на! Нічого казати, — добру розмову зняли ми! А день святого Ніколаса вже на порозі! Нема нічого дивного, що пряжа коле мені пальці! Маєш, Гретель, — візьми цього цента і, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі на базарі вафлю.
— Дозвольте мені лишитися з вами вдома, мамо, — сказала Гретель, дивлячись на матір ще вогкими від сліз, блискучими очима. — Ганс купить мені тістечко.
— Як хочеш, дитинко… Стривай, Гансе, — почекай-бо хвилину! Ще зо три стібка — і я скінчу це плетіння; ти одержиш пару найкращих панчіх на світі, — хоч пряжа, правду кажучи, трошки й цупкенька, — і продаси їх панчішникові на вулиці Гайреен Грахт. Візьмеш за них три чверті гульдена, якщо поторгуєшся гарненько; а що, пробігавшися на такому морозі, ти добре зголоднієш, то купи чотири вафлі, і ми відсвяткуємо день святого Ніколаса як слід.
Гретель заплескала в долоні.
— От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, які розкішні речі бувають у цей час по багатих господах, як там святкуватимуть сьогодні ввечері. Але ж і нам буде весело! Ганс купить собі чудові нові ковзани… Крім того, в нас будуть вафлі! О-о!.. Тільки дивись, не попереламуй їх, брате Гансе! Позагортай їх гарненько в папір, поклади під курточку та добре застібни її.
— Звичайно, — відповів Ганс, розуміючи всю вагу покладеного на нього доручення.
— Ну ж бо, Гансе, — сказала мати хлопчикові, коли він нерішуче став на порозі, — що тебе затримує, любий?
Ганс поцілував матір у повну щоку, ще рум'яну і свіжу, незважаючи на всі злигодні.
— Моя мама — найкраща в цілім світі, і мені, звичайно, дуже хочеться купити собі ковзани, але… — і, застібаючи свою курточку, він збентежено поглядав на згорблену постать хворого батька, що сидів край каміна, коли б я на мої гроші міг привести меестера [10] з Амстердама, щоб він оглянув батька. А може, він допоміг би?
— Меестер не прийде, Гансе, навіть коли б ти запропонував йому удвоє більше грошей; а хоч і прийде — то яка з того користь… Ах! Скільки гульденів витратила я колись на лікування, але дорогий, добрий ваш батько так і не прийшов до пам'яті… На все божа воля! Іди ж, Гансе, і купи ковзани.
Ганс вийшов з дому із тяжким серцем, але що серце він мав молоде й билося воно в юнацьких грудях, то ледь збігло п'ять хвилин, як він уже почав висвистувати. Мати сказала йому "любий", і цього було цілком досить, щоб перетворити для нього похмурий день на сонячний. Голландці, звертаючись одне до одного, звичайно, не вживають пестливих слів при розмові, як, приміром, французи чи то німці. Але матуся Брінкер ще замолоду гаптувала для однієї родини з Гайдельберга — і перенесла ласкаві слова, що там почула, сюди до своєї стриманої голландської сім'ї; ті слова вимовляла вона лише в такі хвилини, коли її вкрай сповнювало почуття ніжності та палкої любові.
Через те її запитання: "Що тебе затримує, любий?" — лунало мов пісня в Гансових вухах у супроводі його свисту, і хлопчикові здавалося, що в дорозі йому обов'язково пощастить.
РОЗДІЛ VII
Гансові щастить
До Брука з його тихими, чистенькими вулицями, замерзлими струмками, жовтими цегляними бруківками та привітними дерев'яними будинками було вже зовсім близенько. Брук визначався надзвичайною, зразковою охайністю: все вилискувало там, все блищало, ніде ані плямочки; що ж до мешканців, то не видко було ні душі живої — здавалося, що всі там сплять чи повмирали:
Жодний слід не поганив посиланих піском тротуарів, що їх поцяцьковано вигадливими візерунками з гальки та морських мушлів. Усі віконниці були позачинювані так щільно, немов повітря та сонячне світло вважалося тут за отруту, а масивні парадні двері не відкривалися ніколи — за винятком весілля, хрестин та похорону.
Хмари тютюнового диму безтурботно плавали в затушкованих кімнатах, а діти, що за інших обставин могли б ожвавити вулиці, робили свої шкільні завдання десь по затишних місцинках або бігали на ковзанах на сусідньому каналі. По садках де-не-де виднілися павичі й вовки, але то були не живі птахи та звірі. То були підстрижені — немов справжні тварини — букшпанові дерева, що вони, здавалося, стерегли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки та спортсмени — були сховані в літніх будиночках, і там вони чекали весни, чекали, коли їх накрутять і вони зможуть позмагатися моторністю зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою подвір'я та вилощені прикраси на будинках виблискували так, ніби посилали мовчазне привітання до неба, що його не тьмарила жодна порошинка.