Але панотець, бувши змордований живчиками, пуголовками чи червою із лиховісних наїдків, повівся не так, як панове врядні житомирського суду, коли промовляв ці ж слова, а затіпався, вирячив очі й заверещав:
— Мені не треба твоїх думок, шалапуте, а відповідай, чи твій це жупанець? І я не дозволю засмерджувати хату чортівським зіллям!
— Гаразд, панотче, — спокійно відказав дяк, ллючи синю кригу з очей. — Ішов я вчора повз дім пономаря Івана Пошивайла, а він мене давно запрошував зайти до нього, бо ми один притч, як самі знаєте, а я людина таки нова. Ні, не можу без люльки розказувати. Дозвольте хоч цибуха посмокчу.
На те панотець не так дозволив, як пирхнув, ніби кінь, що дяк зрозумів по-своєму, витяг цибуха і посмоктав порожнього.
— Тільки швидше говори, а то тягнеш, як вола за хвоста, — підстьобнув панотець.
— Дозвольте, я швидше й толковіше розкажу, — знову всунулася Явдоха.
— З тобою в мене буде окрема розмова, повійнице! — гримнув піп. — Знишкни і сядь, коли не хочеш біди!
— То ото я й кажу, — продовжив мирно, тримаючи в руці цибушка, Григорій Комарницький. — Гадаю собі, зайду, а це було під вечір, коли й найзручніше, самі відаєте, заходити до людей, щоб привітати в його хаті пана пономаря.
— Я тебе не про те спитав, а тільки чи твій це жупанець? І чого він валявся в Пошивайлову дворі? — знову рявкнув піп.
— Про це я й хочу розказати, — мовив дяк і посмоктав із цибушка. — А ви, панотче, мені думок у голові не кошлатьте. Наслухалися тут бабських наговорів та наклепів і не даєте чесному чоловікові розумно повести річ.
— То це я наговорниця й наклепниця? — аж підскочила на лаві Гапка. — Та я тобі зараз твоє іржаве волоссячко висмичу! Та я тобі вирла твої сиві вилуплю! Ніколи ще в житті неправди не казала та й не скажу, а коли не так, то хай мене розіб'є на оцій от лаві святим грімцем Господь Бог!
Вона це не проказала, а виверещала, і кожен із присутніх, окрім Гапчиної невістки та отця Методія, відчув, що до обох вух хтось приставив по свердличку і почав швидко ним крутити. Невістка ж свердличка не відчула, бо до свекрушиних вискотів звикла, а панотець, як завжди, затулив вуха заслінками.
— О, о, о! — заходив покоєм, підіймаючи обидві волохаті руки до стелі, піп. — Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну[4] посаджу!
У повітрі зависла тиша, тільки Григорій Комарницький витяг брудну хустку й вишмаркнувся туди голосно.
— То мені повідати далі чи ні? — спокійно спитав. А що ніхто йому не відповів, так само розмірно, розтягуючи слова, продовжив. — Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря…
— Уже зайшов, — знову перебив його піп.
— Ні, ще не зайшов, — озвався спроквола дяк. — А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.
— Еге ж, — сказала по-девотському Гапка. — Бо за любасним ділом завше парко! І він бреше, — категорично додала. — Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.
— Бреше пес, а я поки що людина, — незворушно повів дяк. — Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж, — і він у якийсь дивний спосіб надувся.
— І-і-і! — заверещала Гапка. — То це ти, шалапуте і мандрьохо, що ніде собі місця не загрієш, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику, перекотиполе — поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?
На того вереска всі знову, крім невістки та отця Методія, відчули у вухах свердла, цього разу тонші, а через те дошкульніші. Окрім того, з дверей визирнула паньматка і, уздрівши скислу та розчухрану, бо сколошкав, бороду й несамовиту парсуну свого панотця, всміхнулася тоненько і хотіла щось сказати, навіть рота розтулила, але не сказала, бо панотець простяг руку й причинив двері, ледь не прихопивши задовгого, із чорною бородавкою на кінці, паньматчиного носа.
— Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка, а коли треба буде, закличу! — загорлав панотець так, що, здавалося, затремтіли стіни й двері, як під час земного трусу.
— Не піду! — сказала вперто Гапка. — Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.
— Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! — гаркнув піп. — Скажи-но, Насте, — звернувся до невістки, — ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?
— Було темно, — сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. — Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!
На те слово ожили двоє: перша — Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий — сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.
— Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, — розважно проказав, — бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.
— Тоді розплутай! — гостро скрикнув піп. — Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.
— Може, й так, — розсудливо сказав пономар, — а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!
— А яка ж мара вилазила у вікно? — зойкнула Гапка.
— Яка мара, скажу, — спокійно повів пономар. — Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!