— А тепер знишкни, а я подумаю, — наказав Гапці піп і стулив на її полегшу губи та ще й очі примкнув.
Того, що оповіла пащекуха, спроквола подумав панотець, для оскарження мало. Але сяку-таку вигоду з того стягти, шепнув один із розплоджених від лихого сніданку живчиків, чи пуголовків, чи черв'яків, із цього витягти можна. Та й баба ця вельми вже клята, сказав уголос йому другий пуголовок, і коли я (тобто отець Методій) тут чогось не вдію, ця окаянниха помчиться донести полковій полтавській старшині, а може, й архієпископу, бо обоє, і пономар і дяк, люди церковні, хоч дяк і не зовсім, як вільний дякоучитель. І хай вони, пролопотів у темпі Гапчиного голосу четвертий живчик-пуголовок, тебе ублажать. І ти, трубно проказав четвертий черв'як, зможеш у такий спосіб кількох зі своїх новосплоджених живчиків уговкати, мисельно переселивши їх в утроби тих невшетечних скаредників.
— Гаразд, — сказав піп, розплющуючи очі. — Я в цьому ділі розберусь. Похваляю тебе, Гапко, за старанність і за цноту, але, поки розберуся, не плещи, бабо, зайвого, щоб мені розслідування не розладнати. А жупанця, — примружив він очі, — залиш у мене, бо в мене він ліпше збережеться. А тепер заберися з очей, від твого туркоту в мене голова розболілася.
І як тільки вирік того присуда, там, за кілька хат від них, досі склеєні, і злютовані, і переплетені, і перемішані, і постулювані площини з тіл Явдохи та дяка раптом розпалися і вбрались у звичну форму, а що обоє знесиліли, то порозкидалися майже зомлілі поруч на ложі, важко дихаючи та й не можучи достатньо набрати й наковтатися повітря, адже все, що було замкнуте в хаті, із пристрасти своєї повипивали. Тут же, біля панотця, від стількох сказаних панотцем слів Гапка зомліла не менше, ніж коханці в Пошивайловій хаті, бо з кожним словом панотець виригав сопуха від злотвореного сніданку. І того виявилося так багато, що вона й здурманіла. Але як тільки отець перестав поважно мовити і примкнув губу, Гапка миттю отямилася, знову порухом плеча скинула попову руку з плеча і скочила на рівні. І саме в цей момент Явдоха розплющила очі і сказала цілком тверезо:
— А тепер, пане дяче, хутенько вдягайся і кивай п'ятами, бо зараз ота бісова нишпорка Гапка сюди примчить.
Такі розсудні слова цілком прочумали дяка, він швидко вдягся, тим часом одяглась і Явдоха й позривала з вікон заслони.
— А як же мені йти серед білого дня? — спитав Григорій Комарницький.
— А так, як прийшов, — відказала спокійно Явдоха, прикриваючи рукою, а тоді й хрестячи розтуленого в позіху рота, адже струджена і стомлена була. — Йшов же, пане дяче, до мене не за ночі, то й виходь за дня.
— Біжу, — мовив із готовністю дяк. — Але, може, доїм ще твою кашу?
— Моєї каші, дяче, вже досить наївся, — штовхнула його білою рукою Явдоха. — Злизуйся швиденько з очей!..
Зайве казати, що Гапка прибігла до хати Пошивайлів, коли дяк, як і до її відходу, спокійненько сидів на шкільному ґанку й кушпелив люлечку, зовсім не гадаючи пускати дим із вух та очей, а на порозі пономаревої хати Гапка уздріла не менш спокійну Явдоху, яка діловито виносила з хати помиї.
— Чого тут лазиш, нишпорко? — негостинно спитала Явдоха. — Ану, щезни, бо зараз помиями обіллю!
І Гапка мусила щезнути: отак змаліла, зіщулилася, вискалилася, як побите песеня, блиснула порожніми оченятами і бічком-бічком подалася додому, несмачно облизуючись, адже й цього разу спіймала облизня.
Наступного дня, коли повернувся з поля пономар Пошивайло, отець Методій закликав через наймита його самого, Явдоху, дяка, а ще й свідків — Гапку та її невістку. Можна було б гадати, що цього ранку він поснідав ліпше, як учора, але вже після Гапчиного відходу, не маючи сили перетравити те, що з'їв від злотворної руки власної паньматки, піп із нею посварився, отож дістав подібним способом звареного обіда, вечерю і ще одного сніданка, відтак злоїдних живчиків, чи пуголовків, ачи черви в ньому не поменшало, а побільшало, а до того додалося, що погода зіпсувалася і зранку небо лежало не там, де йому належало, а торкаючись верхівок дерев і стріх, від чого повітря для дихання стало зовсім мало. Отож коли всі покликані чинно порозсідалися на лавиці і обличчя їхні стали цілком дерев'яні, піп зняв із кілка дякового жупанця і люто потрусив ним перед носом Григорія Комарницького.
— Це твій жупанець, шалихвосте!
— Його, його! — скрикнула Гапка, не змінюючи виразу дерев'яного обличчя. — Бо в нас таких жупанців і не носять, а пан дяк у нас прийшляк!
— Це твій жупан, питаю? — гримнув удруге піп, обдавши всіх знайомим уже, але збільшеним на міру з'їденої їжі, сопухом.
— Ну, мій! — признався дяк, світячи холодними, як лід, синіми очима.
— А чого опинився на Пошивайловому обійсті? — скрикнув піп.
— Бо курвився з Явдошкою, — як пташка пискнула Гапка.
— Помовч, бабо, не тебе питаю, а його! — ревнув піп, і Гапка звично обімліла від сопуху з його горлянки. Але не до кінця, бо знайшла в собі силу стиснути по-девотському сухі вуста, а тоді й витиснула з них:
— Ви мені губи не затикайте, панотче, бо я свідок. А коли не хочете, щоб я говорила і коли я вам недогідний свідок, то хай скаже моя невістка.
— Дозвольте, панотче, я скажу, — солодко озвалася Явдоха.
— Не тебе питаю, а дяка! — рявкнув піп.
— Це жупанець дяковий, — сказала байдужно невістка, також, як і свекруха, не міняючи дерев'яного виразу обличчя. — Бо в нас таких жупанців не носять, а пан дяк у нас прийшляк. І ми його справді знайшли у Пошивайловому дворі.
На те спокійне й безстороннє слово панотець розшалів.
— Коли будете перебаньчати, — заревів він, — то вижену всіх і не чинитиму розправи. Знишкніть і повідайте, коли запитаю.
На той левиний рик визирнула з-за напівпричинених дверей паньматка, але, побачивши стількох людей, миттю сховалася, очевидно, цілком бувши задоволена, бо коли панотець так кричать, її старання зі сніданками, обідом та вечерею були недаремні. Всі інші знову здерев'янили собі лиця, і тільки пан дяк кашлянув, почухався, а тоді й сказав, анітрохи не звищуючи голоса:
— Коли так кричите, панотче, то в мене в голові не вив'язуються думки, а тим більше, коли баби встромляють свої писки. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і я зміг би розумно вам усе пояснити, дозвольте запалити люльку — без того думати не звик.