І ось раптом Паля Степанівна одружилася. Саме напередодні своїх іменин чи дня народження (хто його зна, що то, власне, в неї було за свято), коли Діагностика мав принести їй перли й виректи прелюдію. 1 одружилася вона не з Діагностикою і навіть не з студентом Карасиком, не кажучи вже про завканца й укапістського лідера, а з якимсь невідомим чоловіком, що його ніхто й ніколи не бачив у маленькій кімнаті Палі Степанівни. Як воно сталось і до того ж отак притьмом — про це ніхто не міг сказати. Перший про це дізнався аж на другий день Карасик. Чогось йому заманулося на цей раз прийти не ввечері, коли б він міг досхочу задовольнити вічні запити свого настирливого, але завжди порожнього шлунка всякими тістечками та тортами, що їх напевно понаносили б Діагностика та інші іменинні гості, а — вдень.
Але Палі Степанівни він удома вже не потрапив, замість неї він зустрів здивований погляд її сусідки, ректо-рової куховарки. Вона поклала на живіт свої масні шкарубкі пальці й досить недоброзичливо поінформувала Карасика.
— Спізнилися вже! 1 не оббивайте по-дурному пороги: Паля Степанівна вийшли заміж. Уже й речі вивозять. За партєйного. У Соробкоопі вони служать.
Куховарка зробила недвозначний притиск на Соробкоопі й подалась мерщій до примуса доглядати, щоб не збігло молоко. Це була така несподіванка, що Карасик не встиг навіть огризнутися на безглузді кухарчині поради. Карасика здивував не сам факт одруження, а те, що — "за партєйного". Він пригадав собі оту кругленьку стрілецьку відзнаку "Не ридай, а добувай", що Паля
Степанівна носила до останніх днів на спомин про сотника з Чорноморського коша, і здивувався ще більше. Про срібний ланцюжок до хреста, що виблискував на білявості шиї, можна було не говорити. Карасик вирвав із лекційного зошита аркушик, пришпилив його до дверей і написав олівцем:
"Странно, но верно! Олекса Кар..."
Надвечір, коли сонце було вже "на вечірньому прузі", як це воно завжди робить у повістях Нечуя-Левицького (так принаймні подумав чогось тоді про сонце Діагностика), і коли вже можна було, хоч і ранувато трохи, але все ж без здивованого погляду господині прийти на іменини, знаючи в той же час напевно, що ти прийдеш першим, Діагностика взяв перли й подався до Палі Степанівни. Він ішов у долину бульваром Шевченка, і високі тополі, що вартують київський шлях на Берестя, і якась сумішка пахощів, що линула з Ботанічного саду, яких Діагностика, на жаль, не міг гаразд добрати, бо вчора трохи застудився на Дніпрі й сьогодні мав нежить, і якийсь соловейко не соловейко, але в кожнім разі напевно закоханий весняний птах, що виспівував свою арію на ботанічній липі, — все це схиляло Діагностику до епікурейської філософії й самоаналізу. Життя видалось йому таким запашним, таким принадним і щасливим, що Діагностика навіть спинився. Він почув зараз, як бадьоро б'ється йому серце, передчуваючи радощі, а найголовніше — в нього ще такі міцні ноги: от захотів піднести праву ногу — і вона зразу ж без усяких зусиль підіймається, захотів повернути її ліворуч — і вона слухняно, як вишколений кінь, повертається ліворуч. У нього зовсім ще не гнеться спина і на голові ледве-ледве тільки можна помітити сиві волосинки. Та ні — він ще зовсім молодець. І сорок один рік, і перше, невдале, навіть просто скандальне одруження (його, професора діагностики, могла через рік після весілля кинути зрадлива жінка), і оте все, що було, — то дурниці. Він зовсім іще молодий, та й взагалі літа тут ні до чого: найголовніше — певний режим і нормальне, спокійне життя. І ось це життя за я*их два тижні вона дасть йому. Вона, прекрасна Паля! Ніжна, запашна квітка, яка щойно тільки розпустила свої тендітні пелюстки... Діагностика навіть зітхнув, засоромившись своїх помилок та гріхів, і процитував до себе Олесеве: "Сонце, чому ти раніш не зійшло!.."
Не маючи сили увібрати в себе одразу всю ту гаму почувань, яка так щедро сповнила його, Діагностика завернув на середину бульвару, щоб сісти на хвилину на лаві під тополями. Перед ним на доріжці пустували діти, а поруч на лаві жирували червоноармійці з няньками та куховарками. Діагностика тепло подивився на зелені однострої та червоні п'ятикутні зірки й подумав:
"Ось — пролетаріат. Він теж зараз по-своєму милується і кохається і такий же щасливий, як і я. Що там не кажіть, а є загальнолюдські почуття, властиві всім класам. І це добре, це, власне кажучи, колись і приведе людей до соціалізму. Уся біда в тому, що ми, робітники й інтелігенція, не знаємо ще один одного. Ну ось, як його, наприклад, заговорити з ним — не зрозуміє ж тебе! Ти видаватимешся йому смішним, а він тобі — диким. Радянська влада де в чім стирає цю прогалину — і в цьому її поступове значення. Усе на світі закономірне й логічне: так і Радвлада. Розуміється, не без хиб там, але не можна ж і одкидати те позитивне, що вона дає. — Тут Діагностика ще раз перевірив себе, чи правильні були його кроки лояльності до Радвлади, й ще раз ствердив їх цілковиту слушність. — Кожна влада вимагає до себе лояльного ставлення, так і Радянська! Цілком нормально й закономірно".
Діагностика навіть подумав, що це, власне, через свою мудру лояльність він професорує тепер у ветінсти-тугі, а не поневіряється десь на покривному пункті, це через неї він владно схопив міцною долонею за хвіст не якогось там бика, а саме життя сьогоднішнє і круто повернув його лицем до себе. Це вона, лояльність, повертає тепер йому в обіймах Палі Степанівни його молодість і щастя. Від цих останніх думок Діагностика зовсім розчулився і, ну просто як хлопчисько, так-таки й ляпнув у мислі:
— Як добре бути лояльним!..
Сонце почало виявляти виразні тенденції перейти до нічного пруга, й Діагностика похопився. Він звівся на ноги й швидко пішов бульваром.
І знову весна стелила йому дорогу квітами. Ці квіти були і в бляшаних коробках та кошиках вуличних продав-ниць, і в усмішках перехожих. Усе цвіло й жило. Два вартові з оголеними шаблями бруком вели до бупру якогось злочинця, і той злочинець ішов, посміхаючись, мов на безплатну квартиру з усіма вигодами. Якийсь блатний, ризикуючи своєю недоторканістю, не втерпів, голосно спитав із пішоходу заарештованого: