Хтось поклав папірець у молитовник, вибравши потрібне місце.
І хтось потім забрав молитовника, сховав його в ризниці під накидкою служки.
Може, все це зробила одна й та сама людина? А може, на кожному етапі діяли різні особи? Або на двох етапах діяв хтось один?
Проходячи повз церкву, Мегре побачив священика, що вийшов звідти. Він зачекав його під тополями, неподалік торговки помаранчами й шоколадом.
— Іду до замка… — сказав священик, наближаючись до комісара. — Оце я вперше відправив месу, не пам'ятаючи, що роблю… Самої думки про злочин досить…
— Це й справді злочин! — кинув Мегре і після тривалої паузи простяг своєму супутникові клаптик паперу. Той прочитав і повернув папірця комісарові.
Вони пройшли добру сотню метрів, не промовивши жодного слова.
— Вона була така нещасна…
Їм обом доводилося притримувати капелюхи, бо північний вітер дув тепер з подвоєною силою.
— Мені не вистачало снаги… — похмуро додав священик.
— Вам?
— День у день вона приходила до мене… Готова була повернутися на стежку добра… Але щодня там… — У голосі його забриніли нотки гіркоти. — Я не хотів туди йти! Хоч то був мій обов'язок…
Назустріч їм центральною алеєю парку йшло двоє. Мегре і священик упізнали в них лікаря, з його чорною борідкою, і худого, довготелесого Жана Метейє, який безперестану щось гарячково говорив. Жовта автомашина стояла у дворі. Неважко було зрозуміти, що Метейє не наважується повернутись до замка, поки там граф де Сен-Ф'якр.
Непевне світло над селом. Непевне так само, як і вся ця справа… Комісар ходить туди й сюди, і все даремно…
— Агов! — гукнув Мегре. Лікар і секретар підійшли до них.
— Добридень, панотче! — привітався лікар. — Я можу вас заспокоїти… Хоч я невіруючий, проте здогадуюсь про вашу тривогу від думки про злочин, що міг статися у вашій церкві… Та це не так. Наука цілком категорична щодо цього. Наша графиня вмерла від розриву серця…
Мегре підійшов до Жана Метейє.
— Дозвольте мені одне запитання…
Молодик нервував, важко дихав і здавався переляканим.
— Коли ви були востаннє в "Журналь де Мулен?"
— Я?.. Стривайте…
Він хотів був уже відповісти, та спрацювала його підозріливість. Він кинув на Мегре недовірливий погляд.
— Чому ви мене про це питаєте?
— Не має значення.
— Я повинен вам відповісти?
— Якщо не хочете, можете мовчати!
Може, Жан і не був типовим дегенератом, проте його без сумніву можна було вважати людиною неврівноваженою, з підвищеною нервовістю, такою, що мала б зацікавити доктора Бушардона, який саме розмовляв із священиком.
— Тепер на мене вішатимуть усяких собак, це я знаю… Але я боронитимусь!
— Що ж, бороніться!
— Перш за все я хочу зустрітися з адвокатом, це моє право… До речі, від чийого імені ви виступаєте?
— Скажіть мені, ви вивчали право?
— Два роки!
Жан намагався повернути свою самовпевненість, усміхнутися.
— Немає ні скарги, ні незаперечних доказів… Отже, ви неможете вважатись особою, що має право…
— Доказів аж занадто!
— Доктор встановив…
— А я стверджую, що графиню вбив якийсь негідник. Почитайте-но!
І Мегре простяг йому папірця з відбитим текстом. Жан Метейє остовпів, наче громом вражений. Він витріщив очі на комісара й, здавалося, зараз плюне йому в обличчя.
— Якийсь… Ви кажете не якісь, а якийсь… Я вам не дозволю…
Комісар м'яко поклав йому на плече руку:
— Бідолашний мій хлопче, я ж іще нічого не сказав вам, саме вам! Де граф? Прочитайте папірця уважно, віддасте трохи згодом…
В очах Метейє блиснув переможний вогник.
— Граф сперечається з управителем про гроші… Ви знайдете його в бібліотеці!
Священик і лікар ішли попереду, і Мегре чув їхню розмову:
— Та ні, панотче, це гуманно! Навіть архігуманно! Якби ви хоч трохи зайнялися психологією замість текстів святого Августина…
Гравій рипів під ногами в чотирьох чоловіків, що неквапливо звернули до вкритих інеєм сходів під'їзду.
Розділ IV
МАРІЯ ВАСИЛЬЄВА
Мегре не був всюдисущий, а замок був чималий, тому комісар мав лише приблизне уявлення про події цього ранку.
Була та пора, коли в неділю та свято селяни, ошатно вбрані, не квапляться йти додому й хочуть якомога довше побути на людях, на сільському майдані або в корчмі. Дехто вже був напідпитку. Решта голосно розмовляли. А дітлахи в тісних костюмчиках із захопленням поглядали кожен на свого тата.
Блідий Жан Метейє піднявся на другий поверх замка, де за одними з дверей хтось ходив сюди й туди.
— Якщо бажаєте, можете приєднатися… — запросив священика лікар і повів його до кімнати небіжчиці.
Через весь перший поверх вів широкий коридор. До Мегре долинав приглушений гамір. Йому сказали, що граф де Сен-Ф'якр і управитель сидять у бібліотеці.
Він рушив туди, та штовхнув не ті двері й опинився у вітальні. Двері, що вели звідси до бібліотеки, були відчинені. У люстрі в позолоченій рамі він упізнав молодого графа, що сидів край робочого столу з пригніченим виглядом, і управителя, що впевнено й міцно тримався на своїх коротких ногах.
— Ви повинні вже були зрозуміти, що наполягати тут аж ніяк не варто, — мовив Готьє. — Сорок тисяч франків!
— Хто відповів мені по телефону?
— Звичайно, пан Жан!
— Нахаба! Навіть не переказав матері мого прохання!
Мегре кахикнув і зайшов до бібліотеки.
— Про яку телефонну розмову ви говорите?
Моріс де Сен-Ф'якр відповів не вагаючись:
— Про ту, що я мав позавчора з замком. Як я вже вам казав, мені потрібні гроші. Я хотів попросити в матері потрібну суму. Але отой… отой… Зрештою, отой пан Жан, як його тут усі називають…
— Відповів вам, що тут нічим не зарадиш? Одначе ви приїхали сюди…
Управитель дивився то на графа, то на Мегре. Граф зіскочив зі столу, на якому сидів досі.
— Я запросив сюди Готьє зовсім не для того, щоб говорити про це, — сказав він збуджено. — Я не приховав від вас реального стану речей, комісаре. Завтра на мене буде подано позов. Цілком зрозуміло, що після смерті матері я єдиний її спадкоємець. Отож я попросив Готьє знайти сорок тисяч франків до завтрашнього ранку… Та виходить, що це неможлива річ…
— Абсолютно неможлива! — підтвердив управитель.
— Інакше кажучи, я нічого не доб'юся, поки в цю справу не втрутиться нотаріус, який може зібрати зацікавлених осіб лише після похорону. Та Готьє каже, що все одно важко буде знайти позичку на сорок тисяч франків під заставу майна, яке лишилося. — Граф ходив сюди й туди. — Все ясно? Отож! Може статися й таке, що мені не дадуть закінчити жалобу… Справді… Іще одне запитання… Ви говорили про злочин… Отже…