— Офіційного звинувачення нема і, очевидно, не буде, — сказав Мегре. — Отже, судова палата у цю справу не втручатиметься…
— Залиште нас самих, Готьє!
Коли управитель вийшов, він сумно повторив:
— Ви говорили про злочин.
— Про злочин, який не стосується поліції!
— Поясніть… Мені починає здаватися…
Але тут із холу долинули жіночий голос і бас управителя. Граф нахмурився, підійшов до дверей і рвучко розчинив їх.
— Марія? То що тут сталося?
— Морісе, чому мене не пускають сюди?.. Я цього не потерплю! Цілу годину просиділа в готелі…
Марія Васильєва говорила з дуже помітним іноземним акцентом. Вона приїхала з Мулена в старенькому таксі, яке стояло зараз у дворі.
Це була висока, вродлива жінка. Волосся біляве, певно, фарбоване. Перехопивши допитливий погляд Мегре, вона легко перейшла на англійську мову. Граф теж відповідав їй по-англійськи.
Вона запитала, чи дістав він гроші. Той відповів, що про це вже не може бути й мови, що його мати померла і що Марії треба повернутися до Парижа, куди він незабаром теж приїде.
Це її розсмішило:
— А на які гроші? Я не маю навіть чим заплатити за таксі!
Моріс де Сен-Ф'якр ще дужче розгубився. Пронизливий голос його коханки лунав на весь замок і надавав їхній розмові скандального відтінку.
Управитель стояв у коридорі.
— Якщо ти лишаєшся тут, я також буду з тобою! — заявила Марія Васильєва.
Мегре наказав Готьє відпустити таксі й заплатити шоферові.
Безладдя дедалі посилювалося. І до того ж це було не матеріальне безладдя, що його можна якось усунути, а моральне. Воно здавалося заразливим. Навіть Готьє поступово втрачав свою звичайну рівновагу.
— Нам треба все ж таки поговорити, комісаре, — звернувся до Мегре молодий граф.
— Тільки не зараз!
І він показав йому на визивно елегантну жінку, яка походжала по бібліотеці й вітальні з таким виглядом, наче робила опис майна.
— Хто зображений на цьому безглуздому портреті, Морісе? — вигукнула вона й засміялася.
На сходах почулися чиїсь кроки. Перед очима Мегре майнула постать Жана Метейє, що встиг уже надягнути просторе пальто й тримав у руці саквояж. Метейє, мабуть, думав, що йому не дозволять піти, бо зупинився під дверима бібліотеки й чекав.
— Куди це ви зібралися?
— До корчми! З мого боку було б негідно…
Щоб здихатися коханки, Моріс де Сен-Ф'якр повів її до однієї зі спалень у правому крилі замка. Вони продовжували сперечатися — весь час англійською мовою.
— Це правда, що неможливо дістати позичку на сорок тисяч франків під заставу замка? — спитав Мегре управителя.
— Це не так просто.
— Гаразд! Однак зробіть усе можливе завтра вранці.
Комісар завагався — йти йому чи залишатися тут. Нарешті він вирішив піднятися на другий поверх, де його чекала несподіванка. Тим часом, як унизу всі безцільно метушилися, нагорі, в спальні графині де Сен-Ф'якр, було наведено бездоганний порядок.
За допомогою покоївки лікар уже спорядив небіжчицю.
Від вранішньої атмосфери — двозначної й нудотної — не зосталося й сліду. Покійниця теж, здавалося, була вже зовсім не та. Вона лежала на ліжку під балдахіном у білій нічній сорочці. На лиці в неї застиг вираз спокою й гідності.
Обіч неї горіли свічки, стояла свячена вода й самшитова гілка в чаші.
Бушардон подивився на Мегре з таким виглядом, наче запитував:
— Ну, як вам подобається? Майстерна робота, хіба ні?
Священик молився, беззвучно ворушачи губами. Він залишився біля небіжчиці, коли Мегре з лікарем пішли.
Люди порозходилися з-під церкви. Час уже було обідати.
Кілька хвилин сонце намагалося пробитися крізь хмари, але незабаром небо знову стало зеленкувато-сіре, і дерева захиталися під поривами вітру.
* * *
Жан Метейє вмостився в куточку біля вікна й машинально їв, дивлячись на безлюдну дорогу. Мегре зайняв місце у протилежному кутку корчми. Між ними сиділа родина з сусіднього села, що приїхала сюди на своєму "пікапі", прихопивши з дому запаси їжі. Марі Татен подавала їм вино.
Бідолашна Марі остаточно розгубилася й зовсім не розуміла вже, що відбувається. Звичайно, вона лише іноді здавала кімнату в мансарді якомусь робітникові, що приїжджав полагодити щось у замку або на фермах.
А тепер, крім Мегре, в неї з'явився ще один пожилець — секретар небіжчиці графині.
Вона не наважувалася нікого розпитувати. З самого ранку чула, як її відвідувачі розповідали моторошні речі. Вона почула, що говорили навіть про поліцію!
— Боюсь, що курча пересмажилося, — сказала вона, подаючи Мегре обід.
Вона сказала це тоном, яким інші висловлюють свій страх: "Ой лишенько, як страшно! І що воно робиться на світі? Рятуй мене, матінко божа!"
Комісар дивився на Марі розчулено. Вона завжди мала такий вигляд, наче її все лякає й непокоїть.
— Чи ти пам'ятаєш, Марі, про…
Марі витріщила очі. Здавалось, вона зараз підніме руку, щоб захиститися.
— … про тих жаб і про те, що було потім?
— Але ж…
— Мати послала тебе збирати гриби на лузі, по той бік ставка… А неподалік гралися троє хлопців… Вони скористалися з того, що ти на мить замислилася, й замість грибів поклали до кошика жаб… А потім, ідучи додому, ти тремтіла зі страху, бо в кошику щось ворушилося…
Марі якусь мить пильно дивилася на нього, а тоді промимрила:
— Мегре?
— Увага! Он у тебе ще сидить пан Жан — він упорався вже з курчам і чекає наступної страви.
Тепер Марі Татен була вже не та, і хоч збентежилася ще більше, час від часу вдоволено усміхалася.
Дивна річ життя! Минає рік за роком, і ніщо не приходить незвичайне, ніщо не перериває одноманітного плину часу. Та одного дня на людину зненацька звалюються несподіванки, драми, таке, про що не прочитаєш у жодній газеті!
Обслуговуючи Жана Метейє і селян, вона нишком співчутливо поглядала на Мегре. Коли він поїв, вона несміливо запропонувала:
— Може, вип'єте чарочку?
— Ти ж колись була зі мною на "ти", Марі?
Вона засміялася. Ні, тепер вона не наважиться!
— А сама ти так і не пообідала!
— Ну що ви! Я їм завжди на кухні, не присідаючи… Вхопиш шматочок… Потім іще…
Дорогою промчав мотоцикл. На ньому сидів юнак, одягнений чепурніше, ніж більшість мешканців селища.
— Хто це?
— Хіба ви не бачили його вранці? Це Еміль Готьє, управителів син.