– Маркіза жила в розкошах, у її домі було безліч слуг. Великі прийоми відбувалися на першому поверсі, а сама маркіза мешкала на другому. Чудові парадні сходи, вишукано оздоблені кімнати, схожі на покої колишнього Версаля, – усе це свідчило про величезне багатство. Коли ворота відчинилися, впускаючи кабріолет Б’яншона, старий слідчий вмить роздивився і воротаря в його комірчині, і подвір’я, і стайні, і розташування будинку, і квіти, що прикрашали сходи, і блиск відполірованих поручнів, і стіни, і килими; він навіть порахував ліврейних лакеїв, що збіглися на площадку, коли задзеленчав дзвоник. Його погляд, який ще напередодні відкривав під брудними лахами прохачів, що юрмилися в його вітальні, велич убогості, тепер з не меншою проникливістю помічав під пишною обставою кімнат, через які вони проходили, убогість величі.
– Пан Попіно! Пан Б’яншон!
Прізвища було оголошено біля дверей будуару, чарівної, недавно вмебльованої кімнати з вікнами в сад. Пані д’Еспар сиділа в одному з тих старовинних крісел стилю рококо, моду на які запровадила герцогиня Беррійська. Растіньяк примостився ліворуч від неї на пуфі, мов чічісбей італійської дами. Трохи віддалік, біля каміна, стояв якийсь незнайомець. Як правильно визначив досвідчений лікар Б’яншон, маркіза була жінка нервової і дратівливої вдачі; якби вона не дотримувалася суворого режиму, її обличчя прибрало б червонястого відтінку, властивого людям, які перебувають у стані постійного збудження; крім того, маркіза вміло підкреслювала свою штучну блідість яскравими барвами тканин у вбранні та в обставі кімнат. Світло-коричневий, каштановий, темно-бурий із золотими блискітками тони були навдивовижу їй до лиця. Її будуар, копія з будуару однієї знаменитої леді, що була на той час у моді в Лондоні, був оббитий оксамитом кольору дубової кори, але вона пом’якшила урочистий тон цієї царської барви безліччю прикрас і декоративних малюнків. Маркіза була причесана, як молода дівчина – з прямим проділом, з кучерями уздовж щік, і це ще дужче підкреслювало видовжений овал її обличчя. А довгасте обличчя завжди видається благородним – на відміну від круглого. Вигнуті або опуклі дзеркала, які, за бажанням, видовжують або округляють те, що в них відбивається, дають незаперечний доказ цього правила. Побачивши Попіно, що завмер на порозі, мов наполохана тварина, витягши шию, застромивши ліву руку до жилетної кишені, а правою стискаючи капелюх із засмальцьованою підкладкою, маркіза кинула на Растіньяка погляд, під яким крився глузливий усміх. Простакуватий і розгублений вигляд добряка цілком відповідав його недоладному костюму, й Растіньяк, побачивши засмучене обличчя Б’яншона, який відчував себе ображеним за дядька, відвернувся, щоб приховати мимовільну посмішку. Маркіза привітала гостей кивком голови, зробила болісне зусилля, щоб підвестися з крісла, і не без вишуканої грації знову опустилась на сидіння – мовляв, пробачте за нечемність, самі бачите, як мені нездужається.
У цю мить незнайомець, який стояв між каміном і дверима, злегка вклонився, підсунув два стільці, показав на них лікареві та слідчому, а коли ті сіли, знову прихилився до стіни і склав руки на грудях. Кілька слів про цього чоловіка. Один із наших сучасних художників, Декан, володіє надзвичайним умінням зацікавити тим, що зображує – чи то буде камінь, чи людина. Причому він куди майстерніше орудує олівцем, ніж пензлем. Він намалює порожню кімнату, поставить біля стіни мітлу, і ви здригнетесь, якщо він того захоче: вам здасться, наче ця мітла – знаряддя злочину, наче вона вимазана кров’ю, наче це та сама мітла, якою вдова Банкаль підмітала кімнату, де зарізали Фюальдеса. Атож, художник розтріпає мітлу, і вона буде схожа в нього на голову розлюченої людини, він наїжить її прутики, наче це волосся, яке стало сторч, зробить її посередником між таємною поезією своєї уяви та поезією, пробудженою у вашій уяві. Ось так вселивши вам цією мітлою жах, він завтра намалює іншу, біля якої спатиме кіт, але в тому сонному котові буде щось загадкове, і ви повірите художникові, що на цьому самому помелі дружина німецького шевця літає на відьомський шабаш. А то він намалює звичайнісіньку собі мітлу, на яку повісить сюртук чиновника державної скарбниці. Пензель Декана, як і смичок Паганіні, гіпнотизує. Так от треба було б перейнятися стилем цього надзвичайно глибокого художника, вишуканою майстерністю його малюнка, щоб зобразити випростаного, худого й високого незнайомця в чорному костюмі, з довгим чорним волоссям, який мовчки стояв біля каміна в салоні маркізи д’Еспар. Його обличчя скидалося на лезо ножа – холодне, гостре, схоже своїм кольором на скаламучені води Сени, забруднені вугіллям із затонулої баржі. Він дивився в підлогу, слухав і зважував. Його поза вселяла жах. Він скидався на страшну мітлу Декана, яка викриває злочин. Іноді, під час розмови, маркіза намагалася домогтись від нього бодай мовчазної поради, на мить затримуючи на ньому погляд, та хоч якими красномовними були ті німі запитання, він стояв величний і закам’янілий, мов статуя командора.
Добряга Попіно, примостившись на краєчку стільця, обличчям до каміна, притримував на колінах капелюх і роздивлявся свічники з литого золота, годинник, усілякі дрібнички, розставлені на каміні, вигадливі візерунки на шпалерах – одне слово, всі ті коштовні й гарненькі абищиці, що оточують світську жінку. Ніжний голос маркізи д’Еспар відвернув його увагу від цієї суто міщанської цікавості:
– Тисячу разів дякую вам, добродію…
"Тисячу разів? – подумав Попіно. – Чи не забагато? Вистачило б і однієї подяки, тільки щирої".
– …за те, що ви взяли на себе тяжкий клопіт…
"Узяв на себе тяжкий клопіт! Та вона сміється з мене!"
– …взяли на себе тяжкий клопіт навідати мене, нещасну прохачку. Я хвора й не виходжу на люди…
Тут слідчий окинув маркізу пильним поглядом і зразу визначив її стан.
"Ця "нещасна" аж пашить здоров’ям", – подумав він.
– Ви, пані, нічого мені не завдячуєте, – сказав він, прибравши поштивого виразу. – Хоч мій візит і суперечить судовим звичаям, ми нічим не повинні нехтувати заради з’ясування істини, коли йдеться про такі справи. Тоді наші висновки не будуть мертвою буквою закону, їх нам підкаже совість. То байдуже, де я знайду істину, в своєму кабінеті чи тут; аби тільки я її знайшов.