— У тебе є батько?
— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.
— А сестри? Брати?
— Я в мами один.
— Мати тебе, мабуть, дуже любить?
— Та-а... — опустив низько голову.
— Мене теж дуже любила... Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!
— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали...
— Ой, матері, матері... Ну гаразд, ближче до справи... Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.
— Давно.
— Що, дівчата не хочуть ходити? Він так і спалахнув:
— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття...
Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.
Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.
Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.
— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис... Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!
Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.
— Ну як, прочитав?
— Прочитав... Осьо... — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.
— Постій, ти ж хотів дати друзям... Мені не спішно.
— А ми його передрукували. —Як?!
— А Колькова сестра робить друкаркою... Так що в нас уже є свій... І не один...
Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.
— Це який Колько? Заболотний?
— Умгу.
— Ну молодці! То як тобі Дзюба?
— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: "ходю". — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?
— Хто нещасний?
— Ми... Україна, народ... За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?
— Побійся Бога, хто нас знищує?
— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб... Закриваються українські школи... А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець... — У нього вже й сльози навернулись на очі.
— Тебе ж не обзивали?
— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині... Налізли до нас, жеруть, об'їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: "Говорите по-человечески!" Наша мова, виходить, уже й і іе людська... І що воно за такий народ страшний?
— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу. Але Сашка як прорвало:
— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отечественную... Русскіє спаслі весь мір... Достіженіє русской наукі... Русского спорта... Культури... Всьо русское!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє... Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови... Та й взагалі України...
— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.
— Ет, вовків боятись... Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?
— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші. Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з погнем граються.
Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал... Чи й я був таким?
А ще думав над тим, про що писатиму в своєму "дослідженні". Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..
Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.
— Прекрасно!
Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збудже-і ю став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:
— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?
— В парку, біля вагончика.
— Ви мене зможете туди провести?
— Зараз?
— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку... — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб'ятам. Хай просвіщаються.
Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.
— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?
Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.
— Ладненько. Так де ваші гороб'ята сидітимуть? Отут? Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.
Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.
— От і ладненько... Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду... Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.
— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!
А він ще додав:
— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.
Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:
— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю. Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті
(чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! "Під гнітом Російської імперії", "Україна в ярмі". "Що нам несе русифікація?" Од самих заголовків тхне Карним кодексом...