А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.
— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.
Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув'язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп'ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.
Умиротворений, якийсь аж просвітлений прийшов другого дня на кафедру. І тільки прийшов, задзвонив телефон.
— Вікторе Андрійовичу, вас. Хто це? Сашко? Заболотний?
— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!
Я одразу ж упізнав його голос. В мені все отерпло, здавалося, зупинилось і серце.
— Алло! Алло!.. Ви мене чуєте?
— Чую, — ледь видушив.
— От і ладненько. Ми маємо сьогодні з вами зустрітись.
— Але я не маю часу! — вирвалось у мене. Майже фізично відчув, як петля, якої я, здавалося, позбувся назавжди, знову обляга мою шию. Просунув пальці за комір, послабив краватку.
— Мусите знайти, дорогенький. Це потрібно не стільки мені, скільки вам. Чуєте, вам!
— Гаразд. — Мені вже стало зовсім недобре. — Де зустрінемось?
— От і ладненько. У паркові, в отому закуткові. Пам'ятаєте? О сьомій зможете?
— Зможу.
— Тоді до побачення.
— Що з вами? — спитав аспірант: я все ще стояв, тримаючи рурку.
— Нічого. Нічого... Просто щось із серцем. — Повісив рурку, почовгав до столу. І, може, вперше відчув, який я старий.
Отой закуток відшукав не одразу. Все тут змінилося, і я кілька разів пройшов мимо, поки побачив вагончик.
Він стояв на місці, доживаючи свого віку. Зірвані двері, повибивані вікна, почорнілий, обвалений дах.
— Вікторе Андрійовичу, скільки літ, скільки зим!
Коли б він не озвався, я б його не впізнав. Неохайний, геть поношений одяг, брезкле, землистого кольору обличчя, червоні, як у кролика, очі. А з-під пом'ятого капелюха звисають брудні пасма навіть не сивого — сірого якогось волосся. І густий горілчаний перегар, коли він на мене дихнув. Не змінився лише голос.
— Ну як поживаєте? Вже, мабуть, в академіках? Скільки ж часу відтоді минуло! Пам'ятаєте наш коньячок?
Я не піддався на його сентименти: цей чоловік був мені зараз огидний. Тим більш огидний, що він нагадував минуле, яке я волів раз і назавжди забути.
— Пробачте, ви щось од мене хотіли? — запитав якомога сухіше.
— Ага, ближче, як то кажуть, до справи, — усміхнувся він якоюсь кривою посмішечкою. — Що ж, до справи, то й до справи... Бачите, дорогенький, я пишу мемуари...
— То й пишіть на здоров'я.
— Пишу-пишу, — закивав він головою. — Про нашу з вами спільну роботу пишу. Ви ж були одним із найблискучіших наших агентів. Я вами гордився, Вікторе Андрійовичу!
— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.
— А це буде залежати од вас, дорогенький.
— Що вам треба од мене?!
— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка... Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..
— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?
— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.
Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат... Мені страшно було про це навіть подумати.
— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.
— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.
— Тільки не зараз. При собі в мене немає. —Коли?
— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки. Не така вже й велика сума, щоб одкупитись од цієї тварюки.
— Так я вас тут ждатиму.
— Ждіть.
— Як і сьогодні, о сьомій?
— О сьомій...
Я зняв триста карбованців і відніс йому гроші. І постарався швидше забути про нього.
А десь через місяць знову пролунав телефонний дзвінок:
— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим! Я мовчав. Я одразу ж упізнав його голос.
В.К.