У ті роки вулицями нашого міста снували, поряд з новими, ще довоєнні трамвайчики. З'їжджені так, що не лишалось місця живого, вони якимось чудом не розсипалися на поворотах і тільки тріщали дерев'яними боками. Крім водіїв, тоді були ще й кондуктори з мотками квитків через шию, з важкими чорними сумками, де бряжчали мідяки, наторговані протягом гамірного дня. Щоранку, перед роботою, й щовечора, вже по роботі, кожний трамвайчик брався таким лютим штурмом, що перед ними бліднуть всі атаки часів Вітчизняної. Ламалися двері, вилітали з брязкотом вікна, обривалися сумки й кошики, губилися шапки й капелюхи, густо сипались Ґудзики. Віддавлюючи одне одному ноги, пробиваючись кулаками і ліктями, люди перли як знавіснілі, а над їхніми головами лящав відчайдушний крик кондуктора: "Куди претеся?!! Куди?!!"
Мене теж садонули під боки, ще й обізвали свинею. Ніде так охоче і смачно не лаються, як у нашому громадському транспорті. Лайка плаває в спертому од стовповиська повітрі, готова спалахнути од найменшої іскри, вибухнути ланцюговою реакцією, і тоді "друг, товарищ и брат" враз стає твоїм найлютішим ворогом, якому ти готовий на смерть вчепитись у горло. Свинею обізвала мене дамочка ("Лезет, как свинья!"), коли я протискавсь досередини. Я, звісно, не став з нею заводитись: з гіркого досвіду знав, скільки помиїв виллється на мою голову, якщо я обізвуся хоч словом. Тож мовчки передав на квиток і вчепився в ремінну петлю, що гойдалась над головою.
Рушили. Вагон смиконуло так, що всіх пасажирів кинуло назад, а тоді наперед. Потім загойдало ритмічніше. Й одразу ж пролунало вимогливе:
— Ваш білет!.. Ваш білет!..
Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити "зайців" саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.
— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..
Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.
— Де ваш білет?
Ага, когось таки упіймала.
— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.
— Шукайте.
— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила... Я ж брала білет.
— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет? Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.
— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.
— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.
— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.
— Як ви смієте так ображати?!
— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.
— Та кажу ж, що білет десь подівся!
— Тоді платіть штраф. Три рублі.
— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.
— Платіть три рублі, а не карбованець!..
Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.
— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.
Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.
— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!
Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:
— Ось візьміть. —Що це?
— Три карбованці. Штраф.
— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.
— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.
— Аде твій білет?
Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою. Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.
— Як вони сміли!
Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.
— Я ж брала квиток!
— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.
— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!
Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж такі красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.
— Як же я віддам вам три карбованці?
— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.
— За яку гірку? — здивувалась вона.
— А ви вже й забули? З якої ви з'їхали...
— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?
— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.
— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.
— Клянусь, нічого поганого!
— Так я вам і повірила!
— Чесно, нічого!
— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?
— Дались вам ті три карбованці!
— Ні, я мушу обов'язково віддати.
— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече... Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?
— О пів на шосту.
— Давайте о шостій.
— А де ми зустрінемось?
Я ледь не бовкнув: "Біля інституту", та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.
— Біля поштамту. Як ви? Зможете?
— Зможу.
— То я вас чекатиму. О шостій.
— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.
Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одру-і жений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та ^ дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. ~м Та я завжди пам'ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.